Та незважаючи на будь-яку з політичних, історичних ситуацій, ознак, що притаманні певній добі, в якій існує людина, варто зауважити, що особистість формується під впливом суспільного фактора поступово, поетапно, протягом усього життя. З тої миті, як людина розкриває очі, вона намагається знайти себе у тому вирі подій, де разом із нею кружляють й інші. У дитинстві людина хоче проникнути в основу усього, дізнатися, «що за цим криється»: вона полюбляє ламати предмети, нишпорити по таємним куткам, роздивлятися усе приховане та заборонене. Коли вона дізнається у чому справа, то починає почувати себе у безпеці. Так, наприклад, коли дитина з’ясовує, що різка є дуже слабкою, щоб зламати її упертість, вона перестає боятися її: вона «переросла різку». Дитина бачить, що за різкою криється щось більш міцне – її упорна сміливість, відвага. У дитинстві вона розгадує усе, що колись здавалося їй страшним, упевняється, що за владою різки, котра колись лякала її, за суворим обличчям батька криється щось більш сильне – її атараксія, непохитність, безстрашність, її міць протистояння, її превага. Дитина вже не відходить від того, що колись лякало її – тепер вона сповнюється сміливістю. І чим більше вона проходить шлях самопізнання, тим більш слабким вона вважає те, що до цього часу здавалося непоборним. Та минає ще доволі багато часу, коли вона стає вільною від боротьби, що охоплює її пізніше, – від боротьби проти розуму. Найкраща пора дитинства минає без необхідності протистояти розуму: просто малій людині нема ніякої справи до нього, вона не рахується із ним. Дитині складно довести щось шляхом переконань: вона залишається глухою до доказів, принципів, але вона майже не може устояти проти ласки та покарань. Складна боротьба із розумом розпочинається пізніше та означає новий етап розвитку; у дитинстві людина ж грається, пустує та не намагається мудрувати. Підростаючи, досягаючи юнацького періоду, людина переборює не тільки батьків, але й незнайомих їй: тепер вони не перешкоджають їй, не створюють зайвих перепон, а вона, в свою чергу, не рахується із ними. Положення кардинально змінюється: юна людина ставиться до усього духовно, а, будучи дитиною, вона, хоча й вчилася відрізняти позитивне від негативного, мало знала про поняття моральності та духовності. У юнацькому віці людина не прагне оволодіти фактичним, дійсним; вона, наприклад, не намагається запам’ятати історичні дати, а хоче осягнути думки, заховатися за зовнішніми фактами, бажає оволодіти духом історії; дитина ж, навпаки, розуміє відношення, але не ідеї, тому вона нанизує одне до одного усе, чому необхідно навчитися, але не міркує апріорістично та теоретично, тобто не шукає ідей. Якщо в дитинстві доводиться переборювати протидію світових законів, то потім, у юності, розпочинаючи будь-яку справу, займаючись будь-чим, майже завжди доводиться тет-а-тет зустрічатися із власним розумом та совістю. Молода особистість поринає у свої думки, мрії, фантазії, наслідує їх веління, саме так, як раніше слухалася веління батьків. Якщо в дитинстві дії людини узгоджувалися з наказами батьків, то в юності – з думками (ідеями, уявленнями, вірою). У дитинстві людина, звичайно, також міркує, але думки її є безґрунтовними, не абсолютними. Вони є думками про речі: дитина уявляє собі щось, інтерпретуючи це різноманітно. Наприклад, вона думає, яким саме чином був створений світ, але вона не зачіпає коріння цих думок, не досліджує. У юному віці ще остаточно не сформована особистість шукає чисту думку та повністю віддається їй, і усі світлі образи світу думок, такі, як істина, свобода, людяність надихають молоду душу.

Можна зробити висновок, що у дитинстві людина має лише не духовні інтереси, тобто беззмістовні та безідейні, у юнацтві – переважно ідейні, а у дорослому віці – плотські, егоїстичні. Та хіба можна якусь із цих стадій розвитку вважати гіршою за інші, тією, що руйнує моральність, не дає зароджуватися певним позитивним рисам особистості? Якщо в дитинстві закладаються певні початкові риси, в юнацтві виховується духовність, то у дорослому віці з’являється така риса, як практичність, що є не менш важливою за для фізичного виживання людини. Усі ці етапи є важливими кроками до самознаходження людини як особистості, але лише юнацький період є найбільш сприятливим для формування основних рис, адже у цьому віці людину менш цікавлять меркантильні проблеми, дріб’язкові питання – вона думає про щось більш високе, духовне, моральне, є більш вразливою до впливу позитивного.

Отже, найсприятливішим часом для становлення людини як особистості виявляється юнацький період, коли вплив суспільства, провідний фактор формування особистості, є найбільш помітним.

Якщо ж суспільство відіграє таку важливу роль у формуванні особистості, то, відповідно, як наслідок взаємин індивіда із суспільством, має бути створене сприятливе підґрунтя для різнобічного розвитку юної людини, тобто їх стосунки мають складатися таким чином, щоб уникнення конфлікту було гарантовано.

Більшу частину свого життя особистість проводить, підтримуючи контакт із суспільством. Та, на превеликий жаль, дуже складно сформулювати основну концепцію для кожного, яка б показала правильне становище, де стосунки людей будувалися б на урахуванні інтересів іншого, на ставленні до чужого «Его» з пієтетом, на повазі