У спілкуванні досить поширені стереотипи, що ґрунтуються на оцін-ці зовнішності співрозмовника і зумовлюють деформовані суб'єктивні уявлення про його реальні якості. Це може завдати істотної шкоди стосункам і є небажаним явищем у роботі з людьми (особливо небажані такі ситуації в роботі вчителів, керівників колективів).

Різновиди спілкування

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути схарактеризоване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

Залежно від контингенту учасників можна виокремити міжособис-тісне, особистісно-групове, міжгрупове спілкування.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спіл-куються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування має місце тоді, коли одного із співрозмовників представляє особистість, а другого - група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, ора-тора з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію, прагне до реалізації своїх цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу.

У разі можливих гострих суперечностей в обговорюваному питанні може виникнути міжгруповий конфлікт. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, обираючи для цього засоби, які найповніше відобража-ють колективну позицію.

Спілкування може відбуватись як взаємодія людей, між якими вста-новлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники безпосеред-ньо сприймають один одного, встановлюють контакти і використову-ють для цієї мети всі наявні в них засоби. Таке спілкування характери-зується як безпосереднє.

У безпосередньому спілкуванні функціонує багато каналів зворот-ного зв'язку, що інформують співрозмовників про міру ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування - це комунікація, в яку включена проміжна ланка- третя особа, технічний засіб або матеріальна річ.Спілкування

Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), адресованим іншій людині, або посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною, залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

Істотний вплив на характер спілкування справляє час, протягом яко-го триває процес, регламент.

Регламент — це своєрідний каталізатор змісту та способів спілку-вання. Саме він створює ситуацію, коли потрібно висловлюватися так, щоб "словам було тісно, а думці просторо".

Короткочасне спілкування виникає із ситуаційних потреб і діяль-ності або взаємодії і обмежується розв'язанням локальних комуніка-тивних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з пев-ного, конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Тривале спілкування - це взаємодія в межах однієї або кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкуван-ня. Тривалість комунікативних зв'язків визначається цілями спілку-вання, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники.

Спілкування вважають завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, до того, ж його учасники однозначно оцінюють результати вза-ємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається не розкритим до кінця і не відповідає очікуванням співрозмовників. Не-завершеним спілкування може бути з об'єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз'єднаність лю-дей) або проблеми щодо засобів зв'язку та інших необхідних умов для підтримування контактів.

Суб'єктивними причинами є заборона, небажання комунікантів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності його припини-ти. Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування класифікація його різновидів може бути здійснена й за іншими критеріями.

2. Самосвідомість особистості і її розвиток.

Спрямованість особистості - це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість.

Спрямованість разом із світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини. Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість.

Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм свого вияву. Одна з них пов'язана з пізнавальним аспек-том психічної діяльності і виявляється у самоспостереженні, са-мооцінці, самоаналізі.

Самоусвідомлення особистістю змін, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об'єктивності, критичності їх оцінки. З емо-ційною сферою самосвідомості пов'язані такі її вияви, як самолюб-ство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. Вони у формі певних переживань виявляють ставлення людини до себе самої порівняно з іншими людьми.

Вияви самосвідомості у формі стриманості, самовладання, само-контролю, самодисципліни, ініціативності пов'язані з вольовим боком психічної діяльності людини. Головні форми вияву самосвідомості особистості тісно пов'язані з усіма аспектами її життя та діяльності.

Особистість як істота суспільна формується впродовж навчання, вихо-вання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль

я її становлення відіграють вроджені якості. Зовнішні чинники вплива-ють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте.

Щоб пізнати особистість, вивчити її психологію, необхідно з'ясува-ти конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості її оточення та взаємодії з ним.

Функціонування і розвиток особистості

Проблема розвитку та виховання особистості - один із найбільш актуальних соціальних аспектів суспільного життя, завжди вимагає глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, - це біоло-гічний та соціальний напрями.

Біогенетична концепція розвитку. Ця концепція головним чин-ником людського розвитку вважає спадковість, яка наперед визна-чає всі особливості розвитку особистості. Американський вчений Е. Торндайк твердить, наприклад, що всі духовні якості особистос-ті, її свідомість — це такий самий природний дар, як і наші очі, вуха, пальці та інші органи нашого тіла. Усе це людина успадковує, і воно механічно втілюється в ній після зачаття та народження. Американ-ський