Одними з найперших концепцій психологічного напряму в соціології були концепції групової поведінки, «соціологія народів» зокрема, її автори - німецькі вчені Морітті Лацарус (1824-1903) та Хейнман Штейнталь (1823-1899) засновники відомого «Журналу психології народів та мовознавства». У першому випуску вони й помістили програму своєї концепції психології народів. Головним суб'єктом історії вчені розглядали народ як уособлення «духу цілого» (Аllgeist). Народний дух виявляється в спільності характеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Останні єднають людину з людиною завдяки тому, що наділені особливостями природи даної спільності, живуть в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя складаються спільні риси характеру, діяльності та поведінки.

Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера Гегеля і представників німецького романтизму, але Лацарус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та визначення його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спроба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного роду. При всій невизначеності і непевності спроб окреслити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для того чи іншого Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов’ян. Спостереження показують, що в кожній нації є свої популярні «діагнози» при нездужаннях: французи пов'язують їх з розладом печінки, німці - з серцевою недостатністю, англійці - із застудою, американці - із алергією. Таких прикладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці елементи національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через слідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії - усього того, що входить у поняття культури.

Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (1832-1920) - автор десятитомної праці «Психологія народів» (1900-1920). В. Вундт, розвиваючи концепцію Лацаруса та Штейнталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди - лише продукт загального «народного духу». Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уявлення тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності - побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослідження взаємодії культури та індивідуальної свідомості. Особливо популярною свого часу була концепція «психології натовпу», яку обґрунтував італійський кримінолог Єціпіо Сігелє (1868-1913), далі її розвинув і надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Гюстав Лебон (1841-1931) - автор книг «Психологія натовпів» (1895), «Психологічні закони еволюції народів» (1894) та ін.

Лєбон поділяв принципи расового детермінізму А. Гобіно, визнавав ієрархічність людських рас, критикував ідеї демократії та соціальної рівності. Він розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої еліти, яка в сучасних умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збільшують значення мас в історичному процесі, і на зміну «ері еліти» приходить «ера мас», ера сліпої і стихійної юрби.

В центрі уваги Лебона була констатація очевидного факту: відмінність у поведінці та діяльності особи в звичайних умовах і в групі людей, де під впливом юрби людина здійснює такі дії та вчинки, які ніколи б не звершила на самоті. Такі зміни Лебон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу та навіювання. Він ототожнює масу з натовпом, групами і навіть із соціальними класами.

Лебон вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи в них два типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент тощо). Гомогенний натовп може складатися з груп людей, об’єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів (наприклад, секти як вид юрби існують за ознакою єдності віри, касти - спільності професійної діяльності, класи - на основі спільності інтересів, умов життя, освіти і т. д.).

Лебон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідів, і ті починають діяти ірраціонально несвідомо під впливом емоційного збудження. В юрбі індивідом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, серед яких часто, на думку Лебона, трапляються особи з аномальною психікою, анігілюється, деперсонізується в анонімній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине з єдиною волею і метою.

Вольову та інтелектуальну «недорозвиненість» юрби він пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціональне в особі придушується ірраціональними діями з її «колективною душею». Юрбу зупинити неможливо, майбутнє - за «ерою натовпу», а тому державні діячі мають не керувати масами, а стримувати їх, не давати багато волі, щоб вони не взяли гору.

Деякі цікаві моменти аналізу юрби зводяться Лебоном нанівець його помилковим вихідним принципом ототожнення різних соціальних груп з юрбою. У нього лише два полюси - еліта і натовп. Відсутня соціальна структура суспільства. Тим часом у сучасній психології поняття натовпу