Здібності як вищі психічні функції, вищі особистісні утворення формуються в суспільстві, перетворюючись і перетворюючи собою всі раніше утворені особистісні макрохарактеристики: темперамент, характер і мотивацію. Процеси суб’єктивації і об’єктивації разом являють собою соціальне утворення людини, її соціалізацію [56].

Розглянемо наступну класифікацію процесів особистісного розвитку.

А.В. Петровський виділяє всього три, а не чотири фази розвитку особистості: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію в координатах потреб і здібностей. Замість свідомості і самосвідомості вертикаль людського буття постає у вигляді потреб, а горизонталь – схильностями. При цьому процес розвитку особистості початково розглядається як результат внутрішньо-групових відносин в „відносно стабільному суспільстві” [57, 419-420]. Таким чином особистість лишається свідомості і самосвідомості; очевидно, що стадії суб’єктивації, де особистість інтерналізується і автономізується, для А.В.Петровського не існує.

Розвиток особистості, за А.В. Петровським, зводиться до простого багаторазового повторення її функціонування за схемою з трьох вказаних фаз: „У зв’язку з тим, що у людини протягом життя багаторазово змінюється соціальна ситуація розвитку, ... адаптація або дезадаптація, індивідуалізація або де індивідуалізація, інтеграція або деінтеграція багато раз повторюється, відповідні новоутворення закріпляються, у людини складається достатньо стійка структура її індивідуальності” [57, 420].

Дійсно, якщо свідомість і самосвідомість особистості не утворюють її систему координат, то єдиним можливим логічним висновком для А.В.Петровського стає визнання особистості не більше як соціалізовану індивідуальність. Тобто не суб’єктні якості особистості і не їх об’єктивація стають (за Б.Г. Ананьєвим), „вершиною особистості”, а якості індивідуальності займають їх місце. Індивідуальність людини є не вершиною, а глибиною її особистості, – з всіма невизначеними ще в суб’єкт – суб’єктній інтеграції і не актуалізованими „новоутвореннями” [56].

Особливість, за А.В. Петровським, є такою, якщо вона функціонує в складі спільності. Але поняття спільності тут розуміється тільки емпіричне і механічне об’єднання людини з суспільством: спільність як категорія, як ствердження схожості і унікальності, яка конкретизується цілісністю індивідуальної і соціальної сторін людського буття, А.В. Петровським взагалі не знаходиться.

Крім того, перш ніж розглядати спільність соціального і індивідуального, необхідно показати, що будь-яка окрема особистість, якщо вона самостійно існує, а не тільки функціонує, вже є деякою складною спільністю. Дійсно, індивідне в структурі особистості – це те, що робить схожим, а індивідуальне – те, що відрізняє, тобто індивідне і індивідуальне разом утворюють природу людини, родову людську спільноту, об’єднуючи окрему людину з всіма їй подібними людьми, – в розумінні схожості і унікальності її разової психічної організації, яка передбачає певну специфіку загальнолюдських потреб і здібностей, і, в тому числі, темпераментом і характером. Суб’єктне є унікальне, але вже в соціально-історичному, а не в природному плані: людина як відомо, є суб’єктом праці, гри, пізнання, спілкування, суб’єктом всієї своєї історії і культури. Об’єктивне проявляється в змісті актуалізованого людського потенціалу, в соціально-професійному самовизначенні людини.

Суб’єктне і об’єктне самовизначення особистості разом являють собою соціальну, культурну людську спільність, яка об’єднує окрему людину з їй подібними розумними істотами, в розумінні схожості і відмінностей її соціально-психологічної організації, яка передбачає, що людина володіє не тільки елементарними психічними функціями, але і вищими інтелектуальними функціями, завдяки яким вона і є особистістю, яка здатна в кінцевому результаті представляти спільність, а не суму функціонуючих особин [56].

Особистість в процесах розвитку людини виглядає як система або використовуючи термінологію В. А. Ганзена, як „пентабазис”, яке відрізняється, якщо брати до уваги центральну симетрію вісь координат самосвідомості і свідомості всередині логічного квадрата спільностей, найбільшою стійкістю серед всіх логіко-геометричних фігур подібного типу: „В якості систем понять використовують пентагональні системи... Ці системи є базовими, головними. На них покладаються системи більш приватні: система психологічних понять, ...система психологічних понять, ... система якостей особистості, система макрохарактеристик людини. Базис дозволяє:

1) впевнитися в широті системного опису;

2) впорядкувати його компоненти;

3) отримати стійку „опору” опису;

4) використати її для співставлення різних описів одного і того ж об’єкта;

5) знайти спільність об’єктів різного походження.” [58].

Системне уявлення процесів особистісного розвитку людини у вигляді пентабазису як логічного квадрата з центральною симетрією координат „самосвідомість – свідомість” показано на рис. 1.1.

Логіка процесів розвитку людини.

Трансцендентальність життєвого самовизначення людини історично утвореними шляхами її (само) розвитку виявляє глибину людської природи і показує не тільки фундаментальність, але і вічність її буття. Трансцендентальність людського буття підштовхує людину прагнути до вершин самозбереження і продовження себе, себе в людській культурі, до реальностей духовного самовизначення, до рішення суспільних проблем [56].

Рис. 1.1. Особистісний розвиток людини як розвиваючої спільності в процесах її соціалізації і аккультурації.

В результаті розвиток людини не обмежується її особистісним розвитком і соціалізацією, а продовжується як розвиток суспільний. Точніше, суспільний саморозвиток людини є дійсним і відносне незалежно виникаючою основою її особистісного саморозвитку. Ступені суспільного становлення людини ведуть до виникнення феномену людської культури [59].

Цей феномен розвитку людини постає як аккультурація. Історія і культура продовжуються не самі по собі, а людина їх продовжує, яка є суб’єктом історії, моралі і культури в цілому, в тому степені, в якому їй втілити в життя ідеї її духовної творчості. Якщо ці цілі постають у вигляді нових розвиваючих інститутів, соціально-антропологічних або психолого-педагогічних систем, науково-технічних і досягнень, то людина дійсно знаходить себе [56].

Отже, підводячи підсумки слід зазначити, що особистісний розвиток людини – це процес формування особистості як соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації та виховання. Розвиток особистості здійснюється в діяльності, керованій системою мотивів,