6. Близькість або ізоляція (від 18 до 40 років).

Знаменують цей період ранні досягнення особистісної ідентичності та початок продуктивної діяльності, що дає поштовх до побудови системи нових між особистісних стосунків. На одному полюсі цього виміру знаходиться інтимність, на іншому – ізоляція. Інтимність є потаємним почуттям, яке виражається у здатності до близьких стосунків, а також у здатності, як стверджує Е. Еріксон, злити воєдино особистісну ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання втратити щось у собі. Почуття інтимності неможливо випробувати, допоки не досягнута стабільна ідентичність. Для того щоб мати інтимні стосунки з іншою людиною, індивід повинен усвідомити себе (хто він) [50].

На цій стадії можливі зайве захоплення собою чи уникнення між особистісних стосунків. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі між особистісні стосунки породжує почуття самотності, соціальної ізоляції. Нормальним виходом із кризи “інтимність - ізоляція” є культивування любові у взаємодії з людьми.

7. Генеративність або стагнація (від 40 до 65 років).

Основна проблема цього періоду полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Продуктивність виникає разом зі стурбованістю людини не тільки благополуччям наступного покоління, а й станом суспільства, в якому вона житиме і працюватиме. Кожен дорослий повинен прийняти чи відкинути думку про свою відповідальність за вдосконалення суспільства. Добрим прикладом у такому разі є почуття самореалізованості людини, пов’язане з досягненням її нащадків. Основною проблемою психосоціального розвитку у другій фазі зрілості є турбота про майбутнє благополуччя людства [61].

8. Цілісність або відчай (від 65 років і більше).

На цій психосоціальній стадії людина оглядає своє минуле, переглядає свої життєві вибори та рішення, згадує свої досягнення та невдачі, підбиває підсумки, інтегрує та оцінює минулі стадії розвитку Его. Її увага зміщується з турбот про майбутнє на аналіз минулого досвіду.

Почуття інтегрованості Его на цій стадії полягає у здатності старої людини оглянути все своє минуле життя і смиренно, але твердо сказати собі: “Я задоволений”. За таких умов не лякає неминучість смерті, оскільки людина бачить себе в нащадках, творчих досягненнях [61].

На протилежному полюсі перебувають старі люди, які ставляться до свого життя як до низки паралізованих можливостей і помилок. На схилі літ вони усвідомлюють, що вже пізно починати все спочатку, шукати нові шляхи для відчуття цілісності свого Я. Через відсутність інтеграції у них виникають страх смерті, відчуття постійних невдач, заклопотаності тим, що може статися.

За твердженням біхевіористів (Дж. Вотсон та інші), розвиток особистості зводиться до засвоєння навичок: чим їх більше і досконаліше вони відпрацьовані, тим краще особистість пристосована до життя, а значить, більше розвинута. Одним із факторів розвитку дитини вони вважали підкріплення – винагороду, схвалення, позитивну оцінку.

Представники необіхевіоризму (Е. Толмен, Б. Скіпер та інші) стверджували, що результат зовнішнього впливу на індивіда зумовлений його потребами, інтересами, психофізіологічними станами (проміжними змінами) тощо. Тому картину розвитку особистості описували набагато складніше, переконуючи, що у процесі життя людини відбувається постійна взаємодія її поведінки, пізнавальної сфери та оточення. Внутрішні чинники (віра, очікування) і зовнішні детермінанти (заохочення і покарання) взаємопов’язані. Але у конкретній ситуації важко з’ясувати, яка зі складових і як впливає на іншу. В одних випадках найзначущими є впливи оточення, в інших – внутрішні сили (очікування успіху чи невдачі, готовність, мета, наміри), що скеровують поведінку людини [50].

Якщо теоретики класичного біхевіоризму наголошували на підкріпленні як необхідній умові оволодіння, збереження та зміни поведінки, то необіхевіристи стверджують, що опанувати поведінку можна і шляхами спостереження за поведінкою інших. Новою поведінкою людина може оволодіти за відсутності зовнішнього підкріплення.

Наприклад, американський психолог Альберт Бандура виокремлює напрями позитивне і негативне підкріплення, самопідкріплення. Стежачи за тим, як заохочують, ігнорують чи карають за поведінку інших людей, особистість опосередковано підкріплює себе. Непряме позитивне підкріплення неявне тоді, коли спостерігач реалізує у поведінці моделі, які одержують схвалення; непряме негативне підкріплення – коли суб’єкт спостерігає модель поведінки, за яку карають іншого; самопідкріплення здійснюється у формі самопохвали за успіхи та досягнення, самозаохочення [50; 51].

Теорія когнітивного розвитку керується поняттями мислення, розуму і розв’язанням задач з акцентом на характер динаміки цих процесів, які починаються у віці немовляти.

Швейцарський теоретик-когнітивіст – Жан Піаже (1896-1980) був піонером в цій області досліджень. З точки зору Піаже, інтелект не просто реагує на подразники: швидше він росте, міняється і адаптується до світу. За його твердженням, розумовий розвиток долає такі стадії:–

сенсолюторна (до 2-х років). Дитина пізнає світ у межах посильної для неї фізичної активності;–

доопераційна (2 – 7 років). У цьому віці дитина мислить, однак без використання логічних операцій;–

стадія конкретних операцій (від 7 до 12 років). У школярів формуються конкретні мислительні операції, які дають змогу логічно обдумувати конкретні завдання в ситуації “тут і тепер”;–

стадія концептуального мислення (формальних операцій). Індивіди здатні провести аналіз розв’язання логічних задач як конкретного, так і абстрактного змісту. Вони можуть систематично обдумувати всі можливості, будувати плани на майбутнє або згадувати минуле, а також мислити за аналогією і метафорично. Для формально-операційною мислення вже не потрібний зв’язок з фізичними об’єктами або фактичними подіями. Воно дозволяє підліткам вперше задати собі питання типу “а що буде, якщо...?” і дати на нього відповідь. Воно дозволяє їм “проникати в думки” інших людей і приймати до уваги їх ролі і ідеали. Головною особливістю мислення дитини, прихованою інтелектуальною позицією Ж. Піаже