Водночас аналіз етнополітичних та етнопсихологічних відмінностей між наддніпрянцями і галичанами дає змо-гу зробити висновок, що народні основи у Наддніп-рянській Україні і Галичині дуже близькі. Усвідомлення всіма українцями своєї етнічної єдності особливо яскраво виявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками чи білорусами. Тоді те спільне, що їх єднає, набуває особли-во виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності.

Національний характер кожного народу формувався упродовж тривалого періоду його історичного розвитку під впливом певних домінуючих соціальних верств, що дали свій образ цілому суспільству.

У Франції це було дворянство часів абсолютизму з його абстрактним логічним мисленням й виробленою естетич-ною формою побуту і виразу; в Англії – пуританська (про-тестантська) буржуазія з її суворим посланницьким світо-відчуттям і змаганням до внутрішньої (релігійної) і зовнішньої (політичної) свободи. В Україні формувала націо-нальний характер козаччина, що знаходило свій вияв як у реальній формі – боротьба за інтереси козацького стану, так і в ідеалізованій – народолюбній поезії та історіографії.

За своєю соціальною структурою козаччина, з огляду на свою належність до православного християнства, була перед- і антикапіталістичною, вороже ставилася до торговельного капіталізму, що приходив в Україну з магнатськими латифундіями і з чужоземними чинниками – єв-ропейськими, німецькими та вірменськими купцями, виробила в собі аскетичне ставлення до земних благ, вик-лючення особистих споживацьких тенденцій.

Найвизначніший період української історії – доба Хмельниччини і Руїни – завершився цілковитим крахом сподівань народних мас, появою різних політичних орієн-тацій на чужі держави і швидкою зміною цих орієнтацій. Це була поведінка не лише окремих осіб, а й цілих регі-онів і областей. Поза скрутною політичною ситуацією ці хитання корінилися також у попередньому розвитку Укра-їни. І раніше міста й замки з місцевим населенням муси-ли покладатися у боротьбі проти татар переважно на свої власні сили, отже, вели регіональну політику. З ослаб-ленням центральної гетьманської влади цей партикуляризм відновився, а в умовах Руїни ще більше зріс. Ці полі-тичні хитання московські дипломати називали дуже влучно "шаткостью". Різні орієнтації призводили до ворож-нечі й непостійності в політиці, що стало певною етнополітичною рисою українського народу.

Козацько-селянська основа українського народу виро-била в нього неприйняття деспотії і взагалі твердої влади, а також змагання до індивідуальної свободи, що межує з анархією. Цей наслідок випливає з давно вкоріненого в Україні егалітаристичного розуміння свободи і державної влади. Насамперед це виборний принцип у козацькому війську. Панування цього принципу заважало певною мірою утворенню спадкової аристократії і взагалі твердо-го стабілізованого режиму. Як зазначає В. Липинсъкий у своїх "Листах до братів-хліборобів", українському наро-дові притаманні перевага емоційності над волею та інте-лігентністю, де з надмірної чуттєвості випливає мінливість симпатій, орієнтацій та ідей, легка за-пальність і швидке остигання, нахил до романтизму, брак витривалості і послідовної праці, оскільки увага розпо-рошується весь час під впливом нових емоційних подраз-ників. Учений називає це анархічним неорганізованим інди-відуалізмом українця, який повною мірою не здатний чи-мось захопитися, а навпаки, ненаситний своїми "мате-ріалістичними апетитами" чогось сильно, непохитно хо-тіти, для чогось свою особу жертвувати і перед чимось своїм анархічним егоїзмом поступитися.

В Україні свободу розуміли як рівність. Політична ідея визволення була висловлена в соціальному егалітаризмі: без холопа і пана. Щоб позбутися своєї аристократії, український народ готовий був терпіти деспотизм мос-ковського царя, бо перед ним усі були рівні в рабстві. Зо-крема, велике обурення викликав в Україні той факт, що Виговський здійснив нобілітацію частини козацької стар-шини, а обраний козаками гетьман Брюховецький повер-нувся з Москви в Україну в 1666 р. з титулом боярина. Свободолюбність, нахил до егалітаризму, індивідуалізм – це ті риси українського характеру, що виявилися найвиразніше після хмельниччини. З індивідуалізмом в Україні поєднувалися також авантюризм і кар'єризм у їхньому негативному і позитивному значеннях. Коли в ідеї мають па-нувати рівність та елекція, то чому не можу я бути гетьманом чи полковником і чому маю слухати наказів інших? Причому якщо у Московській державі з її становою нерівністю процвітало самозванство, то в Україні Барабаш, Опара, Петрик, Суховій та інші не ховалися за фікцією і в усіх своїх домаганнях називали себе своїм власним іменем.

Із зазначеними етнополітичними та етнопсихологіч-ними рисами, особливо волелюбност1 й рівноправності, тісно пов'язане почуття власної гідності, яку в Україні було значно більш розвинене, ніж у Росії. Це пояснювалося тією обставиною, що панщина на більшій частині української території не тривала так довго, як у Польщі або Росії, а повстання Б.Хмельницького настільки змінило суспільні відносини в Україні, що у свідомості українського народу панське право більш-менш реально відбилося лише че-рез півтора століття. Водночас, як зазначав видатний укра-їнський філософ Д. Чижевський, слов'яни взагалі й українці зокрема, схильні до безмежного захоплення, піднесення, однак після першої невдачі зневірюються у можливості остаточного успіху і так само швидко переходять до стану повної розпуки й цілковитого знеохочення до подaльшої праці. Ha думку вченого, ця риса характеру є ре-зультатом чуттєвого, а не раціонального мислення українця, хитань чуттєвого життя між протилежними екстремами, що перешкоджає утриманню внутрішнього ладу і стабільності, гальмує процес систематизації мислення і справи.

Нарешті, ті катастрофи, яких зазнав український на-род у своєму історичному розвитку, сформували в україн-ському характері й таку досить поширену рису, як замк-нутість. Ця риса випливає з бурхливої історії України, в якій мандрували упродовж століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку