Одночасно псюхе - носій пам’яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється

з психічним “Я”.

У Геракліта псюхе – феномен субстра свідомості і носій моральних якостей (Суха псюхе – наймудріша і найкраща). Він розрізняє рівні псюхе і різні форми її зв’язку зі світом: вищий рівень – це зв’язок з логосом, зі світовим законом, нижній – з живою діяльністю людини.

Вчення Платона про псюхе розглядає її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а раз так, то створюється у людини можливість пізнання ідей за посередництвом “пригадування”. Платон створює ієрархію трьох частин псюхе: а) раціональна, б) емоційно гнівлива, в) похітлива; визначає локалізацію в межах тіла: раціональна – в голові, емоційно гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній порожнині.

Платон на підставі поділу псюхе на частини, розмежовує структуру суспільства на: 1) сторожів-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він називає деміургом – будівельником всього, ідеальне першоначало.

Аристотель у “Трактаті про душу”, окрім аналізу різних проявів психіки, які не втратили цінності і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло – неподільні частини цілого, так само невіддільні як форма – образ і матерія, що в ньому відобразилася. Душа – принцип життя, не відокремлено пов’язаний з органічним життям.

Аристотель розповсюджує принцип псюхе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) – це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла. В людині він розрізняє три види душі:

1) рослинну, яка специфічна для рослин, котрі ще не мають органів почування, ні органів регуляції рухів;

2) тваринну, яка забезпечує тваринний спосіб життя, - оскільки тіло має диференційовані органи відчуттів, рухів і їх регулюючі органи;

3) розумна, суто людська, яка має пізнавальні і діяльні органи.

Аристотель, розрізнюючи три рівні душі, чітко визначає ідею розвитку людини послідовними формами розвитку психіки у рослин, тварин і у людини. Разом з тим, вони пов’язані у людини з різними функціями її душі: а) споживання, б) почування, і в) розуму.   

Р.Декарт у загостреній формі протиставляє душу і тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстацій: матерії – субстанції протяжної і не мислячої і душі – субстанції мислячої і не протяжної. А раз це так, то вони мають різні атрибути – невід’ємні властивості і тому протистоять одна одній як незалежні речі.

Ми не будемо говорити, до чого такий розрив душі і тіла призвів психологію і у як це відгукнулося у філософії.

Р.Декарт в науковий вжиток вводить два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Поняття свідомість стає центральним у психології всіх наступних століть. Тут почалась трансформація поняття псюхе; воно із принципу життя (за Аристотелем), душа, дух перетворюється Р.Декартом на принцип свідомості. І таки чином впроваджується принцип інтроспекції – заглядання в середину себе, у замкнутий в себе внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.

Б.Спиноза до проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла не правильно поставлена. Не треба ламати голову як поєднуються тіло і душа.

Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла – а є однин-єдиний предмет. Це - мисляче тіло людини. Живої, реально існуючої, але яка розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не одна душа, яка вселяється в людське тіло Богом, а само тіло людини.

Тобто, мислення такий самий спосіб існування тіла як і його протяжність: мислення і протяжність не дві особливі і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного і того ж матеріального утворення – людини.

В такому разі “міркування”, “свідомість”, “уявлення”, “відчуття”, “воля” тощо є способи зовнішнього враження невід’ємних від природи властивостей мислячого тіла людини.

К.Д.Ушинський розрізняв “душевні” і “духовні” психічні процеси. Душевні - елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні - більш високого порядку і пов’язані з моральними, правовими, естетичними , ідеологічними тощо утвореннями, притаманними лише людині.

І.М.Сєченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, відмічав, що психологія повинна вивчати:

1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;

2) потім способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей однієї з іншими, з усіма наслідками такого поєднання;

3) вивчати умови відтворення психічних діяльностей.

На жаль, на довгі роки поняття “душа” було вилучене із наукового вжитку. 

Логос – закони природи 

Логос – поняття вживане Гераклітом для позначення універсальних закономірностей, що їм підпорядковується все існуюче. Логос – це те, “згідно з чим усе відбувається”, те, з чим все безперервно пов’язане – світовий закон, “спільне”, якому треба підкорюватися.

Проте, на жаль, свідчить Геракліт, люди у більшості своїй глухі до проголошуваних істин і нездатні долучитися до Логосу: Логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо хоча усе відбувається згідно з цим логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаючись з такими словами й ділами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа мається”.

Тому, на думку Геракліта, безмежність душі зумовлена не лише невичерпною глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі вирощувати.

З часом поняття “логос” набувало й