Аналіз конкретних досліджень, у яких здійснені спроби виявити сили, що формують ту чи ту художню систему, приводить до висновку про існування розмаїтих методичних підходів. Одні з них уже набули концептуальності і в тій чи тій мірі випробувані при аналізі конкретного матеріалу.

Досить широке розповсюдження отримала концепція “образу автора” як головного формо/системо/стилетворчого чинника. Вона грунтується на переконанні, що особистість автора обов’язково відбивається у його творах. Ще Еміль Геннекен стверджував: про автора все можна дізнатися із його творів. “У самому творі і тільки в ньому, – писав Е. Геннекен, – необхідно шукати вказівки тому, хто хоче вивчати особистість художника...”. Важливо відзначити, що вчений пов’язував своєрідність поетики твору з психологічними особливостями автора. Лише “вивчивши всі естетичні особливості даного художнього твору, пов’язані з його формою та змістом”, можна “визначити у термінах наукової психології специфічні моменти душевної організації його автора”[1]. (Взагалі ж монографія талановитого французького вченого Е. Геннекена “Спроба побудови наукової критики”, що з”явилася ще у 70-х роках ХІХ ст., належить до тих грунтовних праць, які відображали активний процес психологізації науки про літературу. Цей процес відбувався на межі ХІХ-ХХ ст. – на вітчизняному грунті він породив такі видатні явища як харківську психологічну школу та “Із секретів поетичної творчості” І. Франка. Названа монографія Геннекена, так само як і психологічна поетика Потебні, містить у собі ідеї, які варіювалися і досі продовжують варіюватися у нових та новітніх наукових напрямах кінця ХХ – початку ХХІ ст. – маємо на увазі рецептивну естетику, герменевтику, феноменологічні підходи…)

Думка про відображення в поетиці, стилі твору авторської індивідуальності вже давно і майже одностайно прийнята сучасною наукою.Зараз актуальною стає потреба в утворені окремого наукового напряму, який би сконцентровувався на досліджені творчої індивідуальності автора як формо/стиле/системоутворюючого чинника. Такий напрям можно було б іменувати як психопоетика. Цей термін зараз досить активно входить у науковий обіг.

“Мистецтво є процесом об’єктивування душевного життя”[2], – ця формула О. Потебні прекрасно пояснює феномен “образу автора”. Духовні стани автора, пізнавальні і творчі порухи його думок та почуттів, своєрідність його світосприймання і навіть психофізіологічні особливості – все це знаходить своє відображення у слові, “матеріалізується” у ньому. Завдання полягає в тому, щоб вичитати з тексту всю цю інформацію, і на цій основі створити образ автора. Але якщо це завдання стає самоціллю – то сенсу у ньому мало. Ось чому спроба відомого мовознавця В. Виноградова підійти до образу автора як до “організаційного центру”, який би об’єднав мовні, естетичні та ідеологічні моменти в індивідуальний стиль письменника, було прийнято багатьма вченими як важливий науковий пошук. У такому випадку розкриття образу автора набувало вагомого сенсу. Відкривалася можливість виявити “ядро стилю”, бо ж експліковані з тексту закономірності організації мовних, композиційних, ритмічних та інших елементів прямо визначаються особистістю автора. Не безпідставно вважалося, що знайдено “джерело енергії”, яке організовує твір в один цілісний організм і надає йому певної стильової специфічності. В. Виноградов розглядав образ автора з лінгво-стилістичних позицій. Проте він неодноразово підкреслював, що проблема образу автора має і літературознавчий аспект. Дослідник поетики, особливо якщо він вивчає об’єкт з позиції системного підходу, не може не поєднувати у своїй роботі літературознавчі і лінгво-стилістичні аспекти. Важливою у методичному плані є така думка вченого: “На відміну від літературознавця, який може йти від задумів чи від ідеології до стилю, мовознавець може знайти чи побачити задум через прискіпливий аналіз мовної тканини літературного твору”[3].

Проте можливе ширше тлумачення образу автора, коли він створюється не тільки на основі даних, добутих безпосередньо з тексту. Є багато інших “позатекстових” джерел, що дають інформацію про особистість автора, про його психофізіологічні особливості, про час, в якому формувалися його ідеологічні та естетичні погляди тощо. При цьому використовуються різні факти і документи епохи, біографічні матеріали, мемуарна література, епістолярій, щоденники і записні книжки письменника, його рукописи і т.д. і т.п. Узгодження цих двох різних підходів є, за нашим переконанням, важливим моментом у створенні образу автора як системоутворюючого чинника його поетики. Відбувається взаємоузгодженість, взаємороз’яснення, “взаємоперевірка” даних, отриманих з різних джерел. Створений і вивірений з допомогою такого взаємоузгодження образ автора наділений досить високою мірою точності.

Наукові ідеї В. Виноградова, пов’язані з проблемою образу автора, знайшли широку підтримку і подальший розвиток. Разом з тим не можна сказати, що теорія В. Виноградова не мала опонентів. Одним із них був відомий літературознавець М. Храпченко, який характеризував поняття “образ автора” як “туманне”[4]. М. Храпченко розробляв поняття “творча індивідуальність автора” і воно, як виявилося, було далеко не адекватним поняттю “образ автора”. Не можна не погодитися з ученим, що образ автора не повністю задовольняє вимоги, які пред’являються йому як системо/формо/стилеутворюючому чиннику.

Треба відзначити, що категорія “образ автора” у другій половині ХХ століття стала складовою мегапроблеми “автор – читач”, на якій фактично зосереджене світове літературознавство. Увага науки про літературу постійно переміщалася з “автора” на “читача” і навпаки. Надмірна зосередженість на “авторі” приводила до певних кризових станів – тоді увага переходила до “читача”. Абсолютна зосередженість на “читачеві”, яка супроводжувалася запевненнями про “смерть автора” (Р. Барт), з часом породжувала потребу знову повертатися