як бачимо, йде про цілісну природу сприймання, а значить, треба говорити про цілісне відображення дійсності в художньому творі. Художнє бачення талановитого письменника здійснює відбір з дійсності не суми ізольованих елементів, а упорядкованого комплексу предметів, явищ, між якими існують певні зв’язки. Спрацьовує принцип відбору, – тобто виведений М. Бахтіним принцип “ізоляції та відокремлення” змісту твору з єдності природи. Аналіз принципів відбору і лежить в основі вивчення художнього бачення автора. Цей принцип особливо дієвий при виявленні предметної зображальності. Художнє бачення автора визначає й багато інших рис створюваного ним художнього світу – його емоційно-смислову тональність, кольорове і звукове оформлення, часові і просторові моменти і т.д.
Вагомим інтегруючим потенціалом наділене поняття “картина світу митця”, яке за багатьма параметрами тотожне поняттю “художній світ митця”[21]
Важливою категорією параметральної характеристики художнього світу письменника, а значить, і його художнього бачення є поняття художньої перспективи, пропоноване у свій час Г. Фрідлендером[22]. Вчений справедливо пов’язує поняття художньої перспективи зі світоглядною, морально-етичною позицією автора, з його значущістю як творчої особистості.
Художня перспектива визначається глибиною проникнення погляду письменника у дійсність, його здатністю бачити суть речей і явищ. Власне у цьому і виявляється головна особливість художнього таланту. Всі відомі характеристики таланту (чуття слова, пропорції, ритму, підвищена емоційність сприймання і т.п.) є хоч важливими, і, безумовно, істинними, та все ж у певному розумінні другорядними у порівнянні з цією особливістю художньо обдарованою особистістю. Що сильніший художній талант письменника – тим у нього більше можливостей наблизити нас до об’єктивної істини. “Художник тільки тому і художник, що він бачить предмети не так, як він хоче їх бачити, а так як вони є. Носій таланту – людина – може помилятися, але талант, якщо йому лише буде дано хід... відкриє, оголить предмет і змусить полюбити його, якщо він гідний любові, і зненавидити його, якщо він гідний ненависті”[23]. “Мопасан був талановитий, тобто бачив речі у їх сутності”[24], – відзначав там же Л. Толстой. Ця думка геніального художника може використовуватися як певний закон, знання якого допоможе розуміти деякі парадоксальні, на перший погляд, моменти у творчості особливо обдарованих митців, що щиро пробували писати “на замовлення”, яке вимагало висвітлювати явище “так як треба”, а не таким, яким воно було насправді, – і в них нічого з того не виходило. Натомість, зображувані ними явища під їх пером розкривали свою істинну сутність. За приклад тут можуть слугувати п’єси Миколи Куліша.
Бачити сутність речей і явищ – це перш за все бачити їх цілісно, тобто, з одного боку, схоплювати їх внутрішні сутнісні зв’язки, а, з іншого – розуміти речі або явища як процес, як розвиток, що відбувається за певними законами і рухається під впливом певних сил. Саме тому глибина художнього бачення характеризується здатністю автора розуміти окремі речі і явища, так само як і весь відображуваний світ, цілісно.
У зв’язку з тим, що епічне відображення дійсності відбувається через людину, глибина бачення, а значить, і глибина художньої перспективи світу письменника визначається мірою виявлення його сутності. У такій же мірі це стосується і ліричних форм відображення дійсності: у цьому випадку перспектива художнього світу залежить від значущості творчої особистості – ліричного «я».
Нам розкрилась найважливіша риса художнього мислення автора – його здатність цілісно бачити характер. У свою чергу ця особливість зумовила літературну техніку художнього відтворення характеру. У записниках Гр. Тютюнника є нотатка, яка свідчить, що письменник знайшов науково-теоретичне обгрунтування власним надзвичайно лаконічним засобам зображення характерів. Він занотував таку думку І.П. Павлова: “Характер – це щось ціле, але це ціле у постійному зв’язку та взаємодії. Якщо ви уявляєте окремі риси зовсім окремо, то... вам характеру не визначити, а треба взяти систему рис і в цій системі розібратися, які риси висуваються на перший план, які ледь-ледь виявляються...”[25] Цими словами знаменитий фізіолог пояснив людський характер як системно організовану цілісність. Із його роздумів проступає висновок, що у характері людини виділяються риси, які “висуваються на перший план”. Це – домінуючі риси. Їх ще можна назвати системотворчими, бо, власне, вони відіграють помітну роль у створенні характеру як певної цілісності. Головний “секрет” уміння Гр. Тютюнника економними засобами відтворювати характер полягає, власне, у тому, що він акцентує на одній або кількох визначальних (домінуючих, системотворчих) рисах.
І.П. Павлов підкреслював, що характер можна зрозуміти тільки тоді, коли бачиться взаємодія, взаємозв’язок його окремих рис. Зроблений письменником акцент на системотворчих рисах характеру дає можливість читачу доконструювати всі інші безпосередньо не зазначені риси. При цьому цей процес визначається домінантною рисою, на яку вказав прозаїк.
Гр. Тютюнник, характеризуючи навіть епізодичний персонаж, обходиться щонайменш двома деталями. Три деталі – це вже максимум. Жоден із музикантів не характеризується за допомогою однієї деталі. У цьому виявляється важливий “секрет” уміння письменника створювати характер. Річ у тім, що два-три штрихи взаємоузгоджено розкривають одну і ту ж домінантну рису характеру персонажа. Лінія, проведена через дві точки, вже отримує певне спрямування. Дві деталі одного і того ж смислового наповнення визначають хід доконструювання читачем характеру в потрібному напрямі. Крім того, дві-три одновекторні у смисловому плані деталі мовби взаємодоповнюють і взаємовисвічують одна одну, що є однією з причин “розкручування” образу “у глибину” при читацькому сприйманні. Тут ми маємо справу з ювелірною письменницькою майстерністю.
Стає зрозумілим, що глибина бачення і розуміння письменником особистості