Більше того, чим значнішою в художньому плані є творчість письменника, тим більше відкриттів ним зроблено у сфері художньої форми. Справа у тім, що, чим сильніше проявляється письменницька спрямованість, чим сильнішою є потреба у самовираженні, чим дієвіше спрацьовують творчі домінантні установки – тим інтенсивніше відбувається процес перетворення готових форм вираження в оригінальну індивідуальну художню систему. Повнота почуттів і думок вимагає адекватної повноти вираження. Талановитий художник не заспокоюється доти, допоки не досягне бажаної, задовольняючої його повноти вираження. Про художнє мислення письменника як про сформоване явище можна говорити лише в тому випадку, якщо вже сформована його поетика.

Виражальна система письменника – це матриця, у якій відображені усі домінантні моменти письменницької спрямованості, його цільові установки.

Таким чином, ще раз підтверджується висновок, що вивчення художнього мислення автора має відбуватися у тісному зв’язку з вивченням закономірностей його виражальної системи. Кожна, без винятку, особливість художнього мислення автора відображена в його слові.

Розділ 2. Місце автора у контексті його творчості ( на матеріалі літературної, художньої та музичної творчості).

2.1. Специфіка прояву особистісних позицій автора у його творах.

У сучасній науці актуальною стає потреба в утворенні окремого наукового напряму, який би сконцентровувався на досліджені творчої індивідуальності автора як формо-стиле-системоутворюючого чинника. Такий напрям можно було б іменувати як психопоетика. Цей термін зараз досить активно входить у науковий обіг.

“Мистецтво є процесом об’єктивування душевного життя”[2], – ця формула О. Потебні прекрасно пояснює феномен “образу автора”. Духовні стани автора, пізнавальні і творчі порухи його думок та почуттів, своєрідність його світосприймання і навіть психофізіологічні особливості – все це знаходить своє відображення у слові, “матеріалізується” у ньому. Завдання полягає в тому, щоб вичитати з тексту всю цю інформацію, і на цій основі створити образ автора. Але якщо це завдання стає самоціллю – то сенсу у ньому мало. Ось чому спроба відомого мовознавця В. Виноградова підійти до образу автора як до “організаційного центру”, який би об’єднав мовні, естетичні та ідеологічні моменти в індивідуальний стиль письменника, було прийнято багатьма вченими як важливий науковий пошук. У такому випадку розкриття образу автора набувало вагомого сенсу. Відкривалася можливість виявити “ядро стилю”, бо ж експліковані з тексту закономірності організації мовних, композиційних, ритмічних та інших елементів прямо визначаються особистістю автора. Не безпідставно вважалося, що знайдено “джерело енергії”, яке організовує твір в один цілісний організм і надає йому певної стильової специфічності. В. Виноградов розглядав образ автора з лінгво-стилістичних позицій. Проте він неодноразово підкреслював, що проблема образу автора має і літературознавчий аспект. Дослідник поетики, особливо якщо він вивчає об’єкт з позиції системного підходу, не може не поєднувати у своїй роботі літературознавчі і лінгво-стилістичні аспекти. Важливою у методичному плані є така думка вченого: “На відміну від літературознавця, який може йти від задумів чи від ідеології до стилю, мовознавець може знайти чи побачити задум через прискіпливий аналіз мовної тканини літературного твору”[3].

Проте можливе ширше тлумачення образу автора, коли він створюється не тільки на основі даних, добутих безпосередньо з тексту. Є багато інших “позатекстових” джерел, що дають інформацію про особистість автора, про його психофізіологічні особливості, про час, в якому формувалися його ідеологічні та естетичні погляди тощо. При цьому використовуються різні факти і документи епохи, біографічні матеріали, мемуарна література, епістолярій, щоденники і записні книжки письменника, його рукописи і т.д. і т.п. Узгодження цих двох різних підходів є важливим моментом у створенні образу автора як системоутворюючого чинника його поетики. Відбувається взаємоузгодженість, взаємороз’яснення, “взаємоперевірка” даних, отриманих з різних джерел.

Проте можливе ширше тлумачення образу автора, коли він створюється не тільки на основі даних, добутих безпосередньо з тексту. Є багато інших “позатекстових” джерел, що дають інформацію про особистість автора, про його психофізіологічні особливості, про час, в якому формувалися його ідеологічні та естетичні погляди тощо. При цьому використовуються різні факти і документи епохи, біографічні матеріали, мемуарна література, епістолярій, щоденники і записні книжки письменника, його рукописи і т.д. Узгодження цих двох різних підходів є важливим моментом у створенні образу автора як системоутворюючого чинника його поетики. Відбувається взаємоузгодженість, взаємороз’яснення, “взаємоперевірка” даних, отриманих з різних джерел. Створений і вивірений з допомогою такого взаємоузгодження образ автора наділений досить високою мірою точності. Наукові ідеї В. Виноградова, пов’язані з проблемою образу автора, знайшли широку підтримку і подальший розвиток. Разом з тим не можна сказати, що теорія В. Виноградова не мала опонентів. Одним із них був відомий літературознавець М. Храпченко, який характеризував поняття “образ автора” як “туманне”[4]. М. Храпченко розробляв поняття “творча індивідуальність автора” і воно, як виявилося, було далеко не адекватним поняттю “образ автора”. Не можна не погодитися з ученим, що образ автора не повністю задовольняє вимоги, які пред’являються йому як системо-формо-стилеутворюючому чиннику.

Треба відзначити, що категорія “образ автора” у другій половині ХХ століття стала складовою мегапроблеми “автор – читач”, на якій фактично зосереджене світове літературознавство. Увага науки про літературу постійно переміщалася з “автора” на “читача” і навпаки. Надмірна зосередженість на “авторові” приводила до певних кризових станів – тоді увага переходила до “читача”. Абсолютна зосередженість на “читачеві”, яка супроводжувалася запевненнями про “смерть автора” (Р. Барт), з часом породжувала потребу знову повертатися до “автора”, смерть якого починала активно заперечуватися[5].

У поодиноких поки що спробах застосувати синергетичний підхід у досліджені ідіолекту письменника виявляється чітке розуміння необхідності виявляти системо-стиле-формотворчий