Вагомим інтегруючим потенціалом наділене поняття “картина світу митця”, яке за багатьма параметрами тотожне поняттю “художній світ митця”[21]

Важливою категорією параметральної характеристики художнього світу письменника, а значить, і його художнього бачення є поняття художньої перспективи, пропоноване у свій час Г. Фрідлендером[22]. Вчений справедливо пов’язує поняття художньої перспективи зі світоглядною, морально-етичною позицією автора, з його значущістю як творчої особистості.

Художня перспектива визначається глибиною проникнення погляду письменника у дійсність, його здатністю бачити суть речей і явищ. Власне у цьому і виявляється головна особливість художнього таланту. Всі відомі характеристики таланту (чуття слова, пропорції, ритму, підвищена емоційність сприймання і т.п.) є хоч важливими, і, безумовно, істинними, та все ж у певному розумінні другорядними у порівнянні з цією особливістю художньо обдарованою особистістю. Що сильніший художній талант письменника – тим у нього більше можливостей наблизити нас до об’єктивної істини. “Художник тільки тому і художник, що він бачить предмети не так, як він хоче їх бачити, а так як вони є. Носій таланту – людина – може помилятися, але талант, якщо йому лише буде дано хід... відкриє, оголить предмет і змусить полюбити його, якщо він гідний любові, і зненавидити його, якщо він гідний ненависті”[23]. “Мопасан був талановитий, тобто бачив речі у їх сутності”[24], – відзначав там же Л. Толстой. Ця думка геніального художника може використовуватися як певний закон, знання якого допоможе розуміти деякі парадоксальні, на перший погляд, моменти у творчості особливо обдарованих митців, що щиро пробували писати “на замовлення”, яке вимагало висвітлювати явище “так як треба”, а не таким, яким воно було насправді, – і в них нічого з того не виходило. Натомість, зображувані ними явища під їх пером розкривали свою істинну сутність. За приклад тут можуть слугувати п’єси Миколи Куліша.

Бачити сутність речей і явищ – це перш за все бачити їх цілісно, тобто, з одного боку, схоплювати їх внутрішні сутнісні зв’язки, а, з іншого – розуміти речі або явища як процес, як розвиток, що відбувається за певними законами і рухається під впливом певних сил. Саме тому глибина художнього бачення характеризується здатністю автора розуміти окремі речі і явища, так само як і весь відображуваний світ, цілісно.

У зв’язку з тим, що епічне відображення дійсності відбувається через людину, глибина бачення, а значить, і глибина художньої перспективи світу письменника визначається мірою виявлення його сутності. У такій же мірі це стосується і ліричних форм відображення дійсності: у цьому випадку перспектива художнього світу залежить від значущості творчої особистості – ліричного “я”.

Проілюструємо ці положення аналізом невеликого фрагменту із оповідання Григора Тютюнника “Оддавали Катрю”. Щоб показати, як уміє письменник дати майже вичерпну сутнісну характеристику своїм персонажам, розглянемо кілька створених ним образів.

Ось портрети оркестрантів, запрошених грати на сільському весіллі: “Прийшли й музики з села: Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала, очі в Іванушки були великі, сірі й дивилися на світ з довірливою добротою; Шурко – баяніст і завклубом, білочубий, сором’язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубі не було нікого, сидів у порожньому фойє і складав свою музику – в ній учувалася піщана пустеля, спекота і тиха журба за домівкою, Шурко недавно ще служив в Середній Азії; Василь Кривобік – сопілкар і конюх у лікарні, що привіз із війни один-єдиний трофей – фабричну сопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник, бубніст і колгоспний шофер, що міг вибивати на бубні кийком, ліктями, коліньми, підборіддям, головою і вигукувати під гопак, червоніючи і витріщуючи очі: “А давай-давай-давай! Гоп-ца! А ца-ца!”

Письменнику вистачило кількох штрихів для психологічної характеристики кожного із сільських музик. При цьому кожен образ прочитується “у глибину”, розкручується “до безконечності”, а це ознака того, що письменник максимально точно виявляє психологічну сутність зображуваних персонажів. Перш за все звернемо увагу на те, що всі чотири герої представлені автором як музично (художньо) обдаровані люди.

Іванушка-скрипаль – провідний музикант в оркестрі: він володіє складним інструментом. Некрасивий (сільський Паганіні) і, по всьму видно, страждає від цього. Тому гра на скрипці допомагає йому утвердити себе. Дуже добрий, вразливий, незахищений. Про таких говорять – “не від світу цього”. Безумовно, що від природи його натура тонка і чутлива.

Найбільш детально схарактеризовано Шурка-баяніста. Він зовсім не випадковий в оркестрі чоловік. Очевидно, що музика – його покликання. Художнє обдарування музики підкреслено кількома штрихами: наділений міцною “емоційною” пам’яттю – все пережите ним у роки недавньої військової служби не залишає його, а іноді навіть повертається з такою повнотою, що з’являється потреба самовиразитись через музику. Сором’язливість – не випадкова риса Шурка. Вона від делікатної художньої організації, від постійного самозаглиблення, від страху надто розкритися, тому що це загрожувало небезпекою здатись диваком в очах земляків.

Дві деталі характеризують Василя Кривобока – третього оркестранта. Його безкорисливість і житейська непрактичність засвідчується тим, що з війни він привіз єдиний трофей – сопілку фабричної роботи. Але саме це говорить про його природний потяг до музики. Друга деталь – місце роботи Василя. Він – конюх, і йому, вочевидь, добре працюється біля коней. Причому коні належать не колгоспу, а лікарні. Для такого душевно м’якого чоловіка як Василь важко знайти більш підходящу роботу.

І Іванушка-скрипаль, і Шурко-баяніст, і Василь Кривобік є рельєфно вираженими інтровертами