дослідження художньої комунікації, розкриває ціла плеяда західних мислителів ХХ ст. – Е.Кассірер, А.Уайтхед, С.Лангер, Н.Гудман та ін. Класик філософії символізму Е.Кассірер дає ключ до нового розуміння сутності духовної культури та художньої комунікації, яким, на його думку, повинен стати символ. Суттєвим моментом теорії символічних форм Е.Кассірера є те, що ці форми, на його думку, виробляють, конструюють певні символи. Усі символічні форми, якими є міф, мова, мистецтво, а також філософія й наука, мають єдину основу. Вони, за Е.Кассірером, не пізнають реальну дійсність, а конструюють її за допомогою символів.
Теорія «соціального символізму» А.Уайтхеда виходить з того, що символізм закорінений у соціальному бутті та невіддільний від людського життя. Будь-яка соціальна система спирається, за А.Уайтхедом, на свідомо вибудувані символи й на культурну традицію – широку сферу «успадкованого символізму». Цей культурний досвід відіграє ключову роль у розумінні естетичної значущості творів мистецтва. Саме ж мистецтво, будучи одним з найбільш глибоких типів символізму, відбиває природу символічного спілкування. А.Уайтхед сформулював також поняття «символічної інтерпретації мистецтва», згідно якого естетичні відчуття здатні викликати не лише об’єднання символу та його значення, а й конкретні символи як формальні організуючі структури.
Згідно з теорією С.Лангер, комунікативною сутністю мистецтва художньої культури є трансформація чуттєвого досвіду. Мистецтво, за С.Лангер, є символічна функція чуттєвого досвіду, чуттєвого світу та його презентація, тобто відмежування від екзистенційного існування реальності та створення віртуальної реальності. Мистецтво – це символічна трансформація почуттів, комунікація між художником і глядачем, що існує в уяві, тоді, як твір мистецтва означає сам себе й є самоцінним.
Н.Гудман трактує символ гранично широко як найбільш загальний і нейтральний термін, що включає букви, слова, тексти, картини, діаграми, моделі, карти та інше. Н.Гудман вважав, що при сприйнятті твору мистецтва необхідним є стан напруження духовних сил. Певна множина символічних систем, закодованих у мистецьких творах, повинна «протиборствувати» автоматичності сприйняття.
Свою частку до вивчення проблеми художньої комунікації вносять російські та українські вчені. Зокрема, в концепції В.Семенова підкреслена універсальність принципу соціально-психологічної сумісності особистості митця та його реципієнта, а також діалектика всіх учасників процесу художньої комунікації на всіх його стадіях та в будь-яких ситуаціях (від співтворчості, сприйняття й розуміння до оцінки та художнього ефекту), що становить сутність мистецтва. Від постійного взаємозв’язку мистецтва та соціальної дійсності, впливу макро- й мікросередовища залежать, за В.Семеновим, ефект та ефективність художнього твору.
Ю.Лотман звертає увагу на існування двох рівноправних моделей комунікації в системі художньої культури: зовнішньої, орієнтованої на передачу інформації в напрямку «Я - Він», і внутрішньої, де повідомлення передається по каналу автокомунікації «Я - Я». Перша, найбільш розповсюджена модель припускає, що до початку акту комунікації певне повідомлення відоме «мені» і невідоме «йому». Передача інформації в системі автокомунікації - самому собі, тобто тому, кому вона вже й так відома, видається парадоксальною, однак, насправді, ці випадки не такі вже й поодинокі і в загальній системі культури, за Ю.Лотманом, відіграють суттєву роль, є суттєвими фактами не лише психології, але й історії культури. Розглядаючи особливості художнього тексту, Ю.Лотман пропонує класифікацію його соціально-комунікативних функцій, вводить поняття пам’яті мистецтва тощо.
Як бачимо, в західній та вітчизняній культурології панує розмаїття ідей, концепцій та інтерпретацій художньої комунікації, що дозволило В.Черніковій зробити висновок щодо відсутності в сучасній науці єдиного універсального трактування цього явища. Разом з тим, висловлені ідеї й
концепції дозволяють скласти узагальнену картину явища художньої комунікації як певної системи.
У світлі теорії інформації мистецький твір розглядається як специфічне повідомлення в певному акті комунікації. Митець, котрий передає естетичну інформацію, виступає як «персоналізований передавач», а індивідуум, котрий сприймає цю інформацію, як «приймач». Ефективність художньої комунікації визначається не лише інформацією, що міститься в естетичному повідомленні – творі мистецтва, але й тим, як воно (повідомлення) закодоване та наскільки форма його передачі узгоджена з властивостями «приймача». Власне, акт художньої (як і будь-якої іншої) комунікації можливий лише в тому випадку, коли у того, хто передає, і того, хто приймає повідомлення, є спільна для обох система спілкування, в даному разі – мова художнього твору. Вона виступає в ролі посередника між комунікатором і комунікантом як певний код, за допомогою якого реципієнт декодує значення отриманого ним естетичного повідомлення. Крім цього, велику роль у процесі сприйняття художньої інформації реципієнтом відіграють естетичні уявлення, сформовані у нього в процесі розвитку, тобто накопичений в його пам’яті естетичний досвід, що складається зі смаків, пристрастей, оцінок тощо. Акт сприйняття, певною мірою, являє собою співвіднесення нового художнього образу з певним «еталоном», що зберігається в пам’яті реципієнта.
Таким чином, учасниками комунікативної ситуації (акту) є автор твору та коло глядачів (слухачів, читачів) з наборами близьких за структурою кодів або естетичних моделей, що існують у їхній свідомості («культурний досвід», «пам’ять мистецтва» тощо), а також твір мистецтва та соціальне оточення (макро- та мікросередовище: світ природи, людське суспільство, загальнокультурні та особистісні цінності та ін.).
Вирішальним моментом у процесі прийому художньої інформації є декодування, тобто розшифровка кодів, символів, знаків, метою якої є відновлення повідомлення для його сприйняття індивідуумом. Воно здійснюється як переклад перцептивного образу в уявленні на основі асоціативного принципу, а також більш складних розумових процесів. Проте, роль глядача не зводиться до механічного декодування символів та символічних форм мистецтва; сприйняття твору викликає спільну реакцію, зближує одних і розмежовує інших, служить провідником впливів одних на інших і т.д. Автор твору перебуває під