В цілому, система художньої комунікації включає в себе: вироблення художньої стратегії (вибір жанру, форми, засобів художньої виразності тощо); акт реалізації творчого задуму комунікатором (митцем); безпосереднє управління комунікативним процесом через художнє повідомлення (твір мистецтва). Яка ж роль у системі художньої комунікації належить творам музичного мистецтва? Спробуємо з’ясувати це, розглянувши: загальні комунікативні особливості музичного мистецтва; комунікативні функції музичної мови та утворюваних нею тексту, змісту, форми та інших елементів музичної тканини. На комунікативні особливості музики вказували практично всі мислителі, котрі в ХІХ-ХХ століттях досліджували проблему виникнення цього виду мистецтва. Згідно з деякими гіпотезами, витоками музики стали інтонації емоційно збудженої мови (Г.Спенсер), спів птахів та любовні поклики тварин (Ч.Дарвін), ритми роботи первісних людей (К.Бюхер), їхні звукові сигнали (К.Штумпф), магічні заклинання (Ж.Комбар’є) тощо. Однак, наукові дані численних археологічних розкопок та етнографічних експедицій дали підстави стверджувати, що «в первісному суспільстві довготривалий процес поступового «визрівання» музики відбувався всередині практичної діяльності людей і ще не відділеного від неї прадавнього синкретичного мистецтва, яке ховало в собі зародки музики, танцю, поезії та інших видів мистецтва й слугувало цілям комунікації, організації спільних трудових і ритуальних процесів та емоційного впливу на їх учасників з метою виховання духовних якостей, необхідних колективу».

Прадавнє синкретичне музичне мистецтво, в якому поза, жест, рух, малюнок танцю були невіддільні від слова, звуку, інтонації, ритму, приваблює нас ще й тому, що в ньому задіяні два канали передачі інформації, злиті воєдино звуковий та візуальний коди. Сутність такого «подвійного кодування» криється не лише в посиленому емоційному впливі давнього мистецтва, а й присутності в ньому різних типів комунікаційних зв’язків. За М.Каганом, в основі всієї трудової діяльності людей лежить зорове, візуальне сприйняття світу, що пов’язує людину з природою, тобто є каналом зв’язку з навколишнім світом. Слух же пов’язує людину, головним чином, не з природою, а з іншими людьми, З розвитком духовного світу людини, появою естетичних потреб. Музика як особлива комунікативна система стала одним з найемоційніших каналів міжлюдської взаємодії, навіть більше – потужним засобом суспільного впливу, адже вона може дати відповідь на найскладніші філософські питання, реагувати на зміни соціальних станів і суспільної свідомості, прогнозувати і де в чому випереджати певні соціально-культурні процеси. Так, кожна історична епоха вносить свої корективи до розуміння комунікативних функцій мистецтва.

Отже, сучасний етап розвитку музичного мистецтва приносить і усвідомлення того факту, що між автором твору та його аудиторією знаходиться не лише музичний твір як канал, інструмент комунікації. Співавтором цього твору стає його виконавець, а додатковими ланками між митцем і слухачами є видавець, продюсер, редактор, критик і т.д. Схема художньої комунікативної системи в даному випадку також потребує доповнень і має наступний вигляд:

Композитор - Виконавець твору - Слухач.

Комунікація засобами музичного мистецтва протікає так: композитор (він же – адресант, комунікатор) на базі фрагментів реальності, свого суб’єктивного досвіду та творчої уяви кодує музичною мовою повідомлення слухачеві (адресату, комуніканту), яке той декодує, користуючись набором загальновідомих елементів музичної мови, як-от: звук, тон, тембр, ритм, гармонія, інтонація, фраза тощо. Комунікаційний код – музична мова – це певна система впорядкованих елементів із суспільно закріпленими за ними смислами, значеннями; це – комплекс стійких типів звукосполучень (інтонацій) разом із правилами (нормами) їх вживання.

Кожна епоха, кожна нація виробляє свою унікальну музичну мову. Використовуючи символіку, лексику, логіку, семантику й закони розвитку музичних мов, видозмінюючи їх, створюючи нові, композитор формує свою власну, індивідуальну й неповторну музичну мову, необхідну йому для втілення оригінального художнього змісту.

Мова музики, живопису, танцю більш універсальна, ніж мова людського спілкування, оскільки зрозуміла представникам усіх рас і національностей. Це пов’язано із знаково-символічною природою художньої творчості та універсальними властивостями художньої свідомості, здатної розгортати зашифровані митцем знаки й символи.

Основне комунікативне навантаження несе в собі зміст музичного або художнього твору, функції ж матеріального закріплення змісту, його передачі, «повідомлення» суспільству виконує музична або будь-яка художня форма. Отже, твір стає каналом, інструментом комунікації між автором (художником, письменником, композитором) і реципієнтом (глядачем, читачем, слухачем). Автор, у свою чергу, є носієм і, завдяки комунікативній системі, «законодавцем» культуротворчих тенденцій.

В контексті феномену авторства слід говорити про феномен творчості загалом, розглядаючи ці процеси у першу чергу через історику-культурну канву.

Людська пам'ять зберігає і проносить через віки і тисячоліття лише такі соціально-духовні цінності, без яких народ не може мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро, справедливість. З повним правом до них можна віднести і феномен творчості. В ньому закладена життє-стверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Люди творчого злету порушують інертність суспільства, здійснюють реформування, а то і злом того, з чим суспільство зжилося, що для нього стало звичним, стабільним. Реформатори-особистості творчого гатунку, провидці бачать нові шляхи розвитку суспільства, науки, культури, виступають за реалізацію своїх ідей, планів. Кожний наступний виток людського прогресу — це згусток енергії, розуму, почуття, волі творчих