1. Політичний дискурс – це комплекс мовленнєвих структур у певному лінгвістичному контексті – контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань разом з її негативними проявами (наприклад, ухилянням від політичної діяльності, відсутністю політичних переконань та ін.) [95:10 ].

2. Політичний дискурс – це будь-які мовленнєві утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких корелює зі сферою політики [96:198].

Під дискурсивними практиками з лінгвістичної точки зору розуміємо явища, що визначаються стійкими наборами мовних засобів, властивих певному політичному суб’єктові або ж характерних для актуалізації заданої теми політичної комунікації. У світлі такого тлумачення піддаються розгляду як дискурсивні практики висловлювання політичного лідера (наприклад, "дискурс Рейгана", "дискурс Горбачова"), тематичний блок ("дискурс безпеки", "дискурс свободи і справедливості"), а також політична мова, властива суспільству з тим чи іншим політичним устроєм [96:202 ].

Ще одна детермінація поняття визнається багатьма дослідниками даної дискурсознавчої проблематики, оскільки є змістовно об’ємною. Ми дотримуємось визначення, сформульованого науковцями львівської лінгвістичної школи, які під політичним дискурсом розуміють зв’язний (усний чи письмовий) текст, виражений за допомогою вербальних та невербальних засобів вираження, зумовлених ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами [95:10 ].

Узагальнимо деякі, на нашу думку, найбільш цікаві характеристики політичного дискурсу:

-дискурс як знак своєрідної знакової системи, в якій відбувається модифікація семантики і стандартних мовних дій [27: 82];

-як спеціальне використання мови для актуалізації певної ментальності або для реалізації особливостей ідеології, що передбачає дію граматики, лексикону, правил функціонування слів і синтаксису, а також особливу прагматику [86:185 ];

-як форми соціальної дії, що знаходиться під впливом владних структур та історичних процесів [27:83 ];

-модулятора інтересів суспільства [96:200 ].

Доцільно наголосити, що вивчення політичного дискурсу було ініційоване щонайменше трьома факторами. По-перше, внутрішніми потребами лінгвістичної науки, яка у різні періоди своєї історії зверталася до реальних сфер функціонування мови. По-друге, власне політологічними проблемами вивчення політичного мислення, його зв’язку з політичною поведінкою, необхідністю побудови передбачуваних моделей у політології та розробки методів аналізу політичних текстів і текстів засобів масової інформації. Третім важливим фактором виступає соціальне замовлення, ініціатором якого є певна частина суспільства, що прагне зрозуміти суть політичної комунікації. [90:128].

Важливою рисою сучасного політичного дискурсу є його широке "розчинення" у ЗМІ. Деякі дослідники мови, наприклад W. Mantl, вважають, що саме мас-медіа надали поштовх поглибленому інтересові до політичної комунікації як явища, який з допомогою соціальних наук розрісся до масштабів загальної зацікавленості мовними проблемами і отримав назву "політична культура" (politische Kultur) [132:145].

Як бачимо, повсюдне поширення політичної лексики спричиняє труднощі у питанні конкретизації даного поняття. Зокрема, ставить під сумнів твердження російських вчених, які вважають політичну мову "особливою знаковою системою, призначеною для політичної комунікації, а саме для вироблення суспільного консенсусу, прийняття та обґрунтування політичних та соціально-політичних рішень в умовах множинних суспільних інтересів дійсно плюралістичного суспільства" [100:308].

Аналіз лінгвістичної літератури

У “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” (1990) лінгвістика визначається як “наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як індивідуальних представників”.[12:5]

Ю.С.Маслов пише, що вона досліджує сутність і природу мови, проблему її виникнення і загальні закони її розвитку і функціонування. Виділяють теоретичну і прикладну лінгвістику. Проте ці два напрямки лінгвістики взаємопов’язані і доповнюють один одного, що успішне функціонування прикладної лінгвістики можливе лише на базі лінгвістичних теорій, розроблених в рамках теоретичної лінгвістики.[66:123]

Розвиток лінгвістики обумовив існування різноманітних підходів до вивчення мови, цього “неосяжного” явища людської природи, що дозволяє характеризувати людину як “homo loquens”: від максимально абстрагованого вивчення мови як системи знаків до суто прагматичного дослідження мовлення як комунікативного процесу. [109:103] ХХ ст. було плідним щодо вироблення різних поглядів, концепцій, гіпотез стосовно структури мови, її походження, функціонуванні в суспільстві, взаємозв’язку мови і культури, при цьому розвиток мовознавства відбувався під знаком пошуку структур і функцій, а одним із найбільш повних втілень парадигми мовленнєвого спілкування стала визнаватися теорія мовленнєвої діяльності. Серед основних принципових установок сучасної лінгвістики прийнято виокремлювати:

експансіонізм ( як інтеграцію наук, запропоновану Н.Енквістом та Ф.Данешем);

антропоцентризм (як тенденцію лінгвістичного пізнання, що уособлюється у русі від сфери систем до центру цих систем – людини, що розроблялася ще філософами античності);

функціоналізм (розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження; телеологічний принцип був запропонований Р.Якобсоном, М.Трубецьким та С.Карцевським у відомих “Тезах Празького лінгвістичного гуртка”);

експланарність (як погляд на мову як на явище культури);

а також етноцентризм, менталізм, психонетичність, креативність, дискурсивність, прагматизм, аксіологічність тощо.[109: 104]

Лінгвістика взяла за методологічну основу саме антропологічний принцип. Ще В. фон Гумбольдт торкнувся питання ступеня залежності мови від людини як її носія, і вважав, що мова є настільки об’єктивно дієвою і самостійною, настільки суб’єтивно пасивною і залежною, вона повинна “породжуватися думкою”, “оживати в мовленні чи в розумінні, цілком переходячи в суб’єкт”. [109:105] Це викликало необхідність розробки як певної теорії актуалізації (зокрема, у працях Ш.Баллі та Г.Гійома), так і, перш за все, розмежування мови/мовлення, делімітації мови як системно організованої сутності та мовлення як її реалізації, що можна вважати відкриттям Ф. де Сосюра, який і заклав теоретичні підвалини сучасної лінгвістики. В принципі, проблема мови/мовлення була порушена як В.фон Гумбольдтом, так і багатьма іншими мовознавцями дососюрівського періоду, зокрема основоположником психологізму Г.Штейнталем, засновником Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І.О.Бодуеном де Куртене, Г. фон дер Габеленцом, який розрізняв не два, а три поняття – “мовлення”, “конкретну мову” та “мовну здатність”,