Система відповідностей складо-вих тексту й дискурсу.

Текст

- предикативна одиниця

- висловлювання

- діалогічна єдність (мікротекст)

- абзац

- макротекст

Дискурс

мовленнєва дія, або мовленнєвий акт

комунікативний хід

інтеракція

трансакція

макродіалог (мовленнєва подія)

Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмін-ності:

Текст — ніби “застиглий” дискурс; це дискурс, який “зупинили”, вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом, місцем, обс-тавинами спілкування тощо.

2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби.

3.Текст — одиниця лінгвістичного аналізу, дис-курс — комунікативного. “Текст” і “дискурс” можна розглядати як відповідники “речення” і “висловлюван-ня”. Висловлювання об'єднує саме речення і соціаль-ний контекст його використання.

4. Текст — одиниця лінгвальна; дискурс — соціолінгвальна, інтерактивна (і трансактивна).

5. Термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовують до давніх текстів, зв'язки яких із жит-тям не відтворюються безпосередньо [12:140].

Текст як лінгвістичне явище характеризується таки-ми ознаками: зв'язністю, цілісністю, інтенційністю (ав-торською метою), інформативністю, ситуативністю (зв'яз-ністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модаль-ністю (особистісним ставленням), розгорнутістю, послі-довністю, динамізмом зображуваного тощо.

Серед названих ознак найважливішими є зв'язність і цілісність. Зв'язність — категорія, що характеризує особливості з'єднання всередині тексту його елементів. Цілісність — категорія, пов'язана зі смисловою єдніс-тю. Текст може бути зв'язний, але нецілісний і, навпа-ки, цілісний, але незв'язаний.

Використання терміну “дискурс” для опису типів мислення пов’язано з роботами 70-х років Мішеля Фуко [129]. Поступово “дискурс” стає третім членом введеної Фердінандом де Соссюром опозиції langue-parole. Таке визначення має на увазі конкретний прояв мови на противагу мовній системі загалом. У 80-і роки вважається, що “дискурс не описує світ, а формує його, є суттю пізнання і самовираження” [82:98 ].

У сучасній лінгвістиці розрізняють формальний і функціональний підходи до визначення дискурсу [65:69 ]. З позицій формального мовознавства дискурс визначають як “мова понад рівнем речення” [65:70 ].

Формальне визначення дискурсу відображене в низці робіт російських мовознавців. Г.А. Орлов розглядає дискурс як категорію природної мови, яка матеріалізується у вигляді письмового чи усного мовленнєвого продукування, відносно завершеного в смисловому і структурному планах, довжина якого потенційно варіативна: від синтагматичного ланцюга понад одне висловлювання (речення) до змістовно-цілісного твору (оповідання, бесіди, опису, інструкції, лекції) [ 27:80].

За В.Г. Борботько, дискурс – це текст, який складається з комунікативних одиниць мови, що перебувають у безперервному смисловому зв’язку – це і дає можливість сприймати його як цілісне утворення [24:28]. Водночас підкреслюється, що дискурс завжди може стати текстом, але не будь-який текст – дискурсом. В.Н. Бабаян розглядає дискурс як процес комунікації (з урахуванням впливу соціокультурних екстралінгвістичних і комунікативно-ситуативних факторів) і як її результат у вигляді фіксованого тексту [5:20].

Хоча ідеї формального підходу увійшли в європейську лінгвістичну традицію, функціональний підхід за останнє десятиліття набув широкої популярності у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. В.Б. Бурбело визначає дискурс як закріплену в мовленнєвому просторі потенційно повторювану функціонально-смислову єдність комунікативно організованих (актуалізованих) системних ознак [27:82]. Загалом з позицій функціонально орієнтованої лінгвістики, дискурс – це будь-яке використання мови – [9:300 ]. У такому розумінні дискурс допускає багато вимірів. З позиції прагмалінгвістики дискурс досліджується в межах інтерактивної діяльності учасників спілкування, встановлення і підтримки контакту, емоційного та інформаційного обміну, взаємовпливу комунікантів, переплетення змінних комунікативних стратегій, вербальних і невербальних втілень у практиці спілкування, визначення комунікативних ходів у єдності їх експліцитного та імпліцитного змісту [27:83 ]. Лінгвостилістичний аналіз дискурсу орієнтований на виділення регістрів спілкування, розмежування усного та письмового мовлення в їх жанрових різновидах, визначення функціональних параметрів спілкування на основі його одиниці (характеристика функціональних стилів). Структурно-лінгвістичний опис дискурсу передбачає його сегментацію і спрямований на висвітлення власне текстових особливостей спілкування – змістовну і формальну зв’язність дискурсу, способи переключення теми, модальні обмежувачі, більші і менші текстові блоки. Лінгвокультурне вивчення дискурсу має на меті встановити специфіку спілкування в межах певного етносу, визначити формульні моделі етикету та мовленнєвої поведінки загалом, охарактеризувати культурні домінанти відповідного суспільства у вигляді концептів як одиниць ментальної сфери. Дискурс як когнітивно-семантичне явище вивчається через фрейми, сценарії, ментальні схеми, когнітипи – різні моделі репрезентації спілкування у свідомості. Соціолінгвістичний підхід до дослідження дискурсу передбачає аналіз учасників спілкування як представників тієї чи іншої групи й аналіз обставин спілкування в широкому соціокультурному контексті.

Одним із аналітичних аспектів вивчення дискурсу є класифікація його типів. При розгляді дискурсивних класифікацій виявляється, що дослідники підходять до їх типізації з різних позицій. На сьогодні виділяються три основних напрями вивчення дискурсів, які можна умовно назвати

прагмалінгвістичним – надається перевага контекстуальним та ситуативним характеристикам дискурсу ,

діалогічним – діалог вважається основною формою функціонування дискурсу,

культурологічним – основою спілкування є комунікативна компетенція.

У лінгвістичній літературі також описується і формально-функціональний варіант визначення дискурсу, запропонований Д. Шіфрін, — “дискурс як висловлювання” [86 ]. Дане визначення вказує на те, що дискурс – це не просто набір формальних мовних одиниць, “понад рівнем речення”, а навпаки, цілісний набір функціонально організованих одиниць.

Підкреслюючи важливість інтерпретативної позиції, Т.А. ван Дейк зазначає, що значущою є не стільки власне сама ситуація, скільки її інтерпретація чи уявлення про неї учасників комунікації [31:277].

Дискурс у широкому смислі – це комунікативне дійство, яке відбувається між адресантом та адресатом в процесі комунікації в певному часовому, просторовому, соціальному та інших контекстах. Воно може бути усним чи письмовим, включати вербальні і невербальні