Розвиток наукових знань про природу психіки: донауковий та науковий період

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди — донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і занят-тями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей стан починається приблизно п'ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки по-в'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше — з особистістю (табл. 1).

Таблиця 1. Етапи становлення предмета психології як науки

Час виникнення | Провідне поняття | Стисле визначення

Десятки тисячоліть до н. е. | Душа в архаїчному розумінні | Двійник тіла, що живе власним життям та покидає тіло під час сну, смерті, непритомності

Кінець IV тис. до н.е. | Душа | Нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа. В античну епоху ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху середньовіччя — із свідомістю як здатністю до рефлексії

Перші століття н. е. | Свідомість | Сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей індивіда

Друга половина XIX ст.. | Поведінка | Сукупність реакцій у відповідь на зовнішні подразники. Згідно з поглядами біхевіористів має бути протиставлена свідомості

Кінець XIX ст. | Самосвідомість | Система уявлень індивіда про себе, що регулює його стосунки з іншими людьми, ставлення до себе, образ власного «Я» з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами

Початок XX ст. | Особистість | Соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб'єкта творчої діяльності

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі — «Пам’ятці мемфійської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган — це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у «Книзі про внутрішнє» — VIII ст. до н. е.) головним органом, або «князем тіла», з яким пов'язана психічна діяльність, також називається серце.

Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком, у давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи — подібне до повітря начало «ці», жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей:

сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі);

рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»);

малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551—479 р. до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші — мудрі правителі. Другі — мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватись. Треті — вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні — «народ» — потребують керів-ництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності. Потенційно душа володіє знанням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і не-скінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяльністю та підвладна стражданням. Поняття душі розроблялося філософськими школами — ведантою, адвайтою, мімансою, санкхтою тощо. Так, школа йоги розробила систему прийомів пізнання та самовдосконалення, у яку включаються регуляція тілесних функцій (поза, дихання тощо) та управління внутрішніми психічними актами — увагою, мисленням тощо.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 — бл. 483 до н. е.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. «Вогняність» та «вологість» постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну. Все існуюче безупинно тече, змінюється — від мікрокосму до космосу. Душі-випарування Геракліт порівнював з ріками, де течуть то одні, то інші води. Люди стикаються з реальністю, але не бачать її, бо занурені у «власну свідомість», вони «хоча присутні — є відсутніми». Людина, що живе у відповідності до природи, Логосу, може досягти вогняного просвітлення, надбати «ненавмисне» і стати богом за життя. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і допсихічного, про підпорядкованість