У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов'язані з іменами Хантера, К. Лешлі та ін. Еволюція біхевіоризму приводить у середині століття до виникнення кількох напрямів так званого необіхевіоризму — когнітивного біхевіоризму Е, Толмена, гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму К Гала, оперантиого біхевіоризму Б, Ф. Осіннера, соціобіхевіоризму Дж. Міда. Відмова ортодоксальних біхевіористів від суб'єктивізму була дезавуйована у працях необіхевіористів. Вихідна схема «стимул — реакція» доповнюється поняттями, що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями щодо індивіда та його реакціями. Це такі поняття, як «проміжні перемінні», «цілеспрямована поведінка», «латентне научіння», «центральні детермінанти», «редукція потреби», «підкріплення», «вербальна поведінка», «узагальнений інший» тощо.

У зв'язку з переважанням аналітичного підходу до дослідження психіки визріває тенденція реалізації синтетичного підходу, цілісного розуміння психіки у різних її проявах і у зв'язку з навколишнім середовищем. Уже в річищі аналітичного підходу здійснюється пошук інтегративних механізмів психіки і відповідних їм категорій психологічної науки, навколо яких концентруються інші психологічні поняття.

У психології наприкінці XIX — на початку XX ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку), представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 —- 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на головне для нього поняття «потоку свідомості».

У концепціях 3. Фрейда, К Г Юнга, Г Олпорта, В. Штерна, Е, Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, «відкритої системи» тощо. На початку XX ст. про потребу введення у науковий обіг синтетичного поняття особистості, індивідуальності «як координованої цілісної системи», про необхідність всебічного вивчення особистості заявляли М. М. Ланге, І. О. Сікорський, В. М. Бехтерєв та інші дослідники.

У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20—30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології. У філософських працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна були виділені й канонізовані певні теоретичні положення, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку вітчизняної психологічної науки.

По-перше, це ідея про суспільний, соціальний, історичний характер розвитку людської психіки. Реалізація цієї ідеї відкривала шлях для дослідження психіки людини як соціально зумовленого феномена, для розкриття реальних взаємозв'язків між соціальним і біологічним у процесі розвитку психіки.

По-друге, це положення про опосередкований характер свідомості, ідеального відображення дійсності. Психіка розглядається як така, що регулює діяльність та поведінку людини, опосередковує її взаємодію з середовищем. Велику роль відіграє при цьому мова як система опосередкування, означення, засіб організації взаємодії між людиною та дійсністю, суб'єктом та об'єктом.

На основі цих положень у радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як П. П. Блонський, М. О. Бернштейн, Л. С. Виготський, Г С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Б. М. Теплов та ін.

За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та культури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.

Відповідно до принципу розвитку психіки в діяльності психіка людини розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних вікових етапах залежить від здійснюваних видів діяльності — гри, навчання, спілкування, праці, творчості.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченими або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів. Це стосується, зокрема, висунутих на початку 30-х років ідей Л. С. Виготського про значення особистості як інтегративного, системоутворюючого фактора розвитку вищих психічних функцій. У його педологічних працях були сформульовані закони розвитку психіки у підлітковому віці в межах єдиної структури й динаміки особистості. Лише у 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості, у працях О. В. Веденова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою (Л. С. Виготський, Б. Г. Ананьєв, К. К. Платонов, Г. С. Костюк та ін.), а також різні аспекти особистості — її мотиви та настанови (Д. М. Узнадзе), предметну діяльність (О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн), мислення та