Поява і розвиток форм психічного відображення в живій і неживій природі

Відображення — загальна властивість матерії, що полягає в здатності об'єктів відтворювати з різним ступенем адекватності ознаки, структурні характеристики та відношення інших об'єктів.

Відображення (образ) не є щось завершене й статичне. Образ формується, розвивається, існує тільки в процесі відображення. Образ і сам є процес.

Дослідження, проведені під керівництвом Б.Ф. Ломова дозволили виділити 5 основних стадій (фаз) процесу зорового сприйняття:

визначення положення предмета в просторі й груба оцінка його загальних пропорцій;

«мерехтіння» форми;

розрізнення різких перепадів кривизни;

глобально-адекватне сприймання, у якому форма подана без розрізнення її деталей (зокрема, величини кутів);

адекватне відображення форми у всій повноті її деталей.

Сутність психічного як процесу:

загальна тенденція полягає в тому, що цей процес розгортається в напрямку від відносно глобального й нерозчленованого відображення дійсності до все більш повного й точного, від слабко деталізованої, загальної картини світу до структурованого цілісного його відображення;

стадії не мають чітких часових чи якихось інших меж, вони ніби зливаються, генетично переходять одна в одну;

у психічному процесі сполучаються дискретність і безперервність;

у ході психічного процесу змінюються також його зовнішні та внутрішні детермінанти: на кожній стадії формується деякий результат, який включається в систему діючих детермінант і так чи інакше змінює її;

особливість результату психічного процесу — його мультиплікативність: виникнувши в ході розвитку одного процесу, наприклад, сприймання, він включається також в інші процеси, наприклад, мислення, у тій чи іншій формі.

Усі перераховані особливості психічного відображення випливають з його сутності — з того, що воно є процесом відображення.

Психіка — функція мозку, але цього недостатньо для розуміння природи й походження психічного. Психіка детермінована не мозком, а зовнішньою дійсністю. Такий вплив дійсності на організм наявний тільки в процесі реальної взаємодії організму з навколишнім середовищем. Тому проблема походження психіки виникає як проблема походження особливої діяльності на певному етапі розвитку життя в цілому, зі зміною умов життя.

Протягом історії розвитку науки були запропоновані такі погляди на «момент» появи психіки:—

панпсихізм — психіку має вся матерія, жива й нежива;—

біопсихізм — психіку має тільки жива матерія;—

нейропсихізм — психіка є тільки там, де є нервова система;—

антропопсихізм — тільки людина має психіку.

Ви рішити це питання не можна, якщо не розглядати особливості взаємодії організму й середовища.

Основні специфічні характеристики психічних процесів

Вирізняючись своїми специфічними ознаками з усієї сукупності фізичних (у широкому розумінні) явищ дійсності, психічні процеси протиставляються, в першу чергу, найближчій, суміжній з ними сфері фізичних (у вузькому розумінні) відправлень людського тіла, тобто фізіологічним актам. Сутність усякого фізіологічного відправлення визначається, насамперед, характером функціонування органа, що веде до реалізації даного акту. Природно, що специфіка розходження психічних і фізіологічних актів пов'язана з особливостями відношень між механізмом функціонування органа цього акту й самим актом як результатом цього функціонування. Такими пізнавальними емпіричними ознаками, на думку Л.М. Веккера, є:

Предметність

Вихідна емпірична ознака психічного акту — це наявність двох рядів фактів:

відправлення органа; динаміка відправлення органом психічної функції (око, мозок або нервова система в цілому) може бути описана лише в термінах тих внутрішніх явищ, які в цьому органі відбуваються;

однак кінцеві підсумкові характеристики будь-якого психічного процесу загалом можуть бути описані тільки в термінах властивостей та відношень зовнішніх об'єктів, фізичне існування яких з органом цього психічного процесу ніяк не пов'язане.

Таким чином, процесуальна динаміка механізму й інтегральна характеристика результату в психічному акті віднесені до різних предметів: перша — до органа, друга — до об'єкта.

Суб'єктивність

У картині психічного процесу, оскільки вона є саме картиною, що відкриває носію психіки властивості її об'єктів, залишається схованою, не репрезентованою вся внутрішня динаміка тих зрушень у стані органа-носія, що даний процес реалізує.

Чуттєва неприступність

Психічні процеси недоступні прямому чуттєвому спостереженню. Сприйняття, уявлення, думки, почуття — усі психічні явища «трагічно невидимі». При цьому приховані вони не тільки від стороннього спостерігача, але й від суб'єкта, що є їх носієм. Людина не усвідомлює своїх сприйнять, але їй безпосередньо відкривається предметна картина їх об'єктів. Безпосередньому спостереженню збоку доступні тільки процеси в органі, що скла-дають механізм психічного акту.

Спонтанна активність

Психічний процес знаходить вираження в поведінковому акті, у зовнішній дії, спонукуваній за допомогою психічного процесу. У цьому своєрідність активності психічного процесу, що не тільки «оживляє», але й одушевляє фізичну плоть організму.

При цьому конкретні параметри структури й динаміки цього акту не можуть бути безпосередньо виведені ні з фізіологічних зрушень усередині організму, ні з фізичних властивостей стимулів, що впливають на них. Це саме є психічна активність.

Але водночас, оскільки ця активність не є однозначною рівнодіючою фізіологічних і фізичних сил, у ній немає наперед заданої і жорстко фіксованої програми, і суб'єкт може діяти, за словами Сєченова, «на різні способи (лади)», психічна активність виявляється й розрізняється як активність вільна

Рівні й форми психічного відображення

Один зі шляхів системного дослідження психічного процесу — це виділення його рівнів, таких як:

сенсорно-перцептиві процеси;

уявлення;

мисленнєво-мовлєнневі процеси,

понятиїне мислення,

інтелект.

Рівні психічного відображення розрізняються:

його глибиною й обсягом;

умовами, необхідними для формування й розвитку;

особливостями прояву його регулюючої функції.

Сенсорно-перцептивні процеси — це генетично вихідний рівень відображення. Їх специфіка полягає в тому, що образ формується в умовах безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом і розгортається у масштабі реального часу. Людина сприймає об'єкт у тім місці, де він знаходиться, і в той момент часу, у який він діє на органи чуття.

Уявлення: уява, образна пам'ять тощо — усі ці образи вторинні.

З погляду теорії відображення уявлення —