Оволодіння системою психологічних знань сприяє зростанню психологічної культури окремої людини і всього суспільства, покращенню якості життя, психічного здоров'я людини, підвищенню рівня навчальної та професійної діяльності, громадської поведінки.

Проте треба зазначити, що в цьому визначенні власне ще не розкрита природа самої психіки. Над вирішенням цієї дуже складної проблеми впродовж тривалого періоду історії людства працюють філософи, медики, педагоги, психологи, інші спеціалісти, поступово наближаючись до істини. Тому доречно розглянути еволюцію уявлень, поглядів на психіку, розвиток наукових знань про природу психіки, що складалися від давньої доби до нинішнього часу.

Мозок і психіка в контексті психофізіологічних проблем

У наш час існує декілька альтернативних теорій, покликаних відповісти на запитання, як пов'язані психіка та мозок.

Згідно з теорією психофізичного паралелізму, психічне й фізіологічне утворюють два самостійних ряди явиш, які відповідають один одному, але не перетинаються й не впливають один на одного. Тим самим припускається існування душі, яка співвідноситься з конкретним фізичним тілом, але діє незалежно від нього за своїми власними законами.

У теорії механічної тотожності психічні явища розглядаються як фізіологічні за своєю природою і походженням. Ця теорія не враховує якісних відмінностей психічних та нервових процесів.

У теорії єдності мозку та психіки стверджується, що психічні та фізіологічні процеси виникають одночасно, але мають відмінності за суттєвими якісними характеристиками. Тому психічні явища співвідносяться не з окремими нейрофізіологічними процесами, а з їх організованими сукупностями — функціональними системами мозку. Тим самим стверджується, що психіка — системна властивість мозку, яка реалізується за допомогою багаторівневих функціональних систем, що формуються в людини протягом життя в процесах індивідуальної та спільної діяльності, навчання та спілкування.

Будова та функції нервової системи

Згідно з уявленням, яке сформувалося у межах фізіології вищої нервової діяльності, а також у психофізіології, психіка є інтегральним продуктом функціонування нервової системи. Таким чином, нервова система та вища нервова діяльність утворюють анатомо-фізіологічний субстрат (основу) психічної активності організму.

Нервова система — це ієрархічна структура нервових утворень у хребетних та людини: центральний регулятор, який :забезпечує життєдіяльність організму як цілого.

Основні функції нервової системи:

Організація взаємодії індивіда з навколишнім середовищем:

переробка та інтеграція сенсорної інформації, яка надходить із зовнішнього та внутрішнього середовища організму;

програмування адекватної реакції і, ширше, поведінки індивіда (або особи).

Координація роботи внутрішніх органів.

Постановка й реалізація цілей поведінки/діяльності.

Активна й цілісна адаптація організму до умов існування.

Виникнення нервової системи — результат тривалої еволюції, яка виявилася в безперервному ускладненні та диференціації фізіологічних механізмів поведінки.

Структурний та функціональний елемент нервової системи (незалежно від рівня її організації) — нейрон. Це нервова клітина, основна складова нервової тканини. Призначення нейрона полягає в проведенні збудження — передачі нервового імпульсу від одного відділу нервової системи до іншого.

Структура нейрона ідентична у всіх хребетних, він складається з тіла клітини та відростків, які відходять від нього, — дендритів та аксонів.

Нервова система поділяється на три частини:

центральну, яка складається з головного та спинного мозку;

периферичну, яка складається зі спинномозкових та черепно-мозкових нервів;

вегетативну, що забезпечує іннервацію внутрішніх органів та залоз.

Головний мозок — центр психічної діяльності. Він складається з двох півкуль — правої і лівої; проміжного, середнього, заднього, переднього мозку. Найбільш значну частину останнього складає кора великих півкуль.

Кора головного мозку складається з ділянок, які за своїм розташуванням мають назви: потилична (відповідає за зорове сприйняття); вискова (слух, у людини також і мовлення); тім'яна (реакції на сенсорні стимули й керування рухами); лобна (координація функцій інших ділянок кори).

У психічній діяльності людини особлива роль належить лобним долям, які займають 30% загальної поверхні кори великих півкуль. Пошкодження лобних долей впливає на вищі форми поведінки, пов'язані з інтелектом, навчанням, мисленням. Численні клінічні факти свідчать, що пошкодження лобних долей призводить до порушень в особистісній сфері людини, її характері.

Встановлено також, що психічні функції певним чином поділені між правою і лівою півкулями. Обидві півкулі здатні отримувати та опрацьовувати інформацію у вигляді образів й у формі вербальних стимулів (слів), але існує міжпівкульна функціональна асиметрія головного мозку — різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях.

Рефлекторна діяльність мозку

В основі всіх форм системної діяльності мозку знаходиться універсальний принцип — рефлекторність, тобто організація нервових процесів за типом безумовних або умовних рефлексів.

Схема дії будь-якого рефлексу має назву «рефлекторна дуга», або, у більш складному й точному варіанті, — «рефлекторне кільце». Ця схема відображає характер зв'язку між аферентними та виконавчими відділами нервової системи, тобто між аналізатором (органом чуття, який поставляє сенсорну інформацію) та ефектором (органом руху, який забезпечує корекцію поведінки).

Згідно з фундаментальною теорією І.П. Павлова, розрізняють безумовні та умовні рефлекси.

Безумовний рефлекс (від лат. reflexus — відображення) — спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни у внутрішньому середовищі організму. Безумовні рефлекси здійснюють пристосування до відносно стійких умов.

Умовний рефлекс — один із двох основних типів рефлексів, відкритий і всебічно досліджений великим російським фізіологом І.П. Павловим. Різноманітні види умовних рефлексів утворюються за певних умов у процесі життєдіяльності організму на базі природжених безумовних рефлексів. Умовний рефлекс виникає внаслідок кількаразового поєднання дії безумовного подразника (зокрема, харчового) з дією будь-якого чинника, який хоча й сприймається організмом, але є індиферентним щодо його життєвих потреб (наприклад, дзвінка, спалаху електролампи). При цьому індиферентний подразник має дещо випереджати в часі або діяти водночас з безумовним подразником. Виникнення умовного рефлексу