Гіпотеза — це дуже узагальнений стан готовності до вибіркової реакції на ті чи інші класи подій навколишнього середовища. Це форма настроювання організму, що здатна керувати всією пізнавальною діяльністю в процесі її здійснення. Вибірковість уваги, запам'ятовування тощо підтримується й спрямовується гіпотезою.

Сила гіпотез описується трьома теоремами:

- чим сильніша гіпотеза, тим більша ймовірність її виникнення в даній ситуації;

- чим сильніша гіпотеза, тим менший обсяг інформації необхідний для її підтвердження;

- чим сильніша гіпотеза, тим більший обсяг інформації необхідний для її спростування.

Сила гіпотези визначається такими факторами:

1. Частота підтвердження в минулому. Чим частіше гіпотеза підтверджувалася в минулому, тим більша її сила. Гіпотеза, яка багаторазово підтверджувалася. легше виникає, потребує для свого підтвердження меншої кількості інформації.

2. Монополія. Чим менша кількість альтернативних гіпотез, що виникають у даний момент в індивіда щодо його оточення, тим сильніша кожна з них. Чим ближча гіпотеза до монополії, тим менше інформації потрібно для її підтвердження й тим менш охоче ми відмовляємося від неї за наявності суперечних подразників.

3. Пізнавальні фактори. Усяку гіпотезу, наприклад таку, що діти звичайно менші на зріст, ніж дорослі, можна розглядати, як включену в деяку більш загальну систему гіпотез, і чим більше інтегрована ця система, тим сильніша ця гіпотеза у відношенні її виникнення, підтвердження й спростування.

4. Мотиваційні фактори. Гіпотеза спричиняє різні наслідки відносно її сприяння організму задоволенні його потреб. Чим суттєвіше підтвердження гіпотези для здійснення цілеспрямованої діяльності, тим більша її сила.

5. Соціальні фактори. Коли інформація, здатна підтвердити або спростувати гіпотезу, мінімальна, остання може бути посилена фактом узгодження з гіпотезами інших спостерігачів, до яких суб'єкт, який сприймає, може звернутися.

Теорія перцептивних дій

За своїм місцем у структурі діяльності процеси сприймання є діями — створення адекватного образу не являє собою самостійного мотиву, але в той же час воно є необхідною умовою успішності всякої діяльності. Вимоги до сприйняття з боку практичної діяльності - перцептивні задачі.

О.В. Запорожець вважав, що практична діяльність дитини здійснюється під керівництвом дорослого у ході послідовного, найчастіше мовного, спілкування. У ході цих контактів дитина поступово засвоює суспільно вироблені системи сенсорних якостей — сенсорні еталони (наприклад, загальновизнану звуковисотну шкалу музичних звуків, «решітку фонем» рідної мови, систему геометрічних форм).

Результат індивідуальної діяльності засвоєння сенсорних еталонів - оперативні одиниці сприймання (ООС), ООС - зміст, який виділяє суб'єкт піл час виконання того чи іншого перцептивного завдання. Розвиток сприймання пов'язаний зі зміною оперативних одиниць. Ця зміна виражається в перетворенні груп випадкових ознак на структурні, цілісні ознаки. Внаслідок того, що ООС стають образи предметів і навіть перцептивні моделі цілих ситуацій, виникає можливість практично миттєвого сприймання, незалежно від кількості ознак, які має предмет або ситуація.

Паралельно відбувається зміна самих перцептивних лій. У своїй розгорнутій зовнішній формі вони виступають на ранніх етапах онтогенезу, де найбільш чітко виділяється їх структура й роль у формуванні образів сприймання. Надалі вони скорочуються й змінюються, поки не перетворяться на форму миттєвого акту «розуміння» предмета в цілому, який був описаний у гештальтпсихології й помилково приймався за генетично першу форму сприймання.

І поза дитячим віком може виникнути завдання формування образу. Щоразу, коли суб'єкт зіштовхується з новою для нього дійсністю чи коли сформований раніше образ виявляється неадекватним, процес сприймання знову перетворюється із симультанного на сукцессивний і відбувається за допомогою розгорнутих перцептивних дій.

Таким чином, розвиток сприймання призводить до створення цілого алфавіту ООС, тобто певної сукупності образів чи перцептивних моделей навколишнього світу. Якщо на фазі побудови образу відбувається уподібнення сприймальних систем влас-тивостям впливу, то на фазі впізнання або дії на основі сформованих ООС характеристики й спрямованість процесу істотно змінюються: суб'єкт вже не тільки відтворює за допомогою прецептивних дій образ об'єкта, але й перекодовує, перекладає отриману інформацію на мову ООС або вже засвоєних перцептивних моделей — об'єкт уподібнюється суб'єкту.

Індивідуальні відмінності у сприйманні людей

Сприймання та спостереження людини характерні загальними закономірностями й індивідуальними особливостями. Індивідуальні особливості сприймання можуть залежати також від специфіки функціонування органів чуття. Це визначає гостроту зору, чутливість слуху, витонченість нюху, смаку. Індивідуальні особливості роблять сприймання кожної людини індивідуально-своєрідним. Індивідуальний характер сприймання та спостереження може проявитися в їх динаміці, точності, глибині, рівні їх узагальненості та в особливостях емоційного забарвлення. У людській практиці й психологічному вивченні особливостей сприймання людей склалася така класифікація основних типів сприймання та спостереження: синтетичний, аналітичний, аналітико-синтетичний та емоційний. Людям синтетичного типу властива схильність до узагальненого відображення явищ і до визначення основної суті того, що відбувається. Вони не надають значення деталям і не схильні заглиблюватись у них. Люди аналітичного типу меншою мірою виявляю схильність до узагальненої характеристики явищ дійсності Характерне намагання вирізняти й аналізувати насамперед деталі. Вони вникають в усі подробиці. Для них іноді буває проблемою зрозуміти загальну суть явища. Люди аналітико-синтетичного типу сприймання однаковою мірою намагаються зрозуміти основну суть явища і фактично підтвердити його.