За Л. С. Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність. Цей момент являє собою центральний пункт перехідного віку. Психологічні процеси у підлітка набувають особистісного характеру. На основі самоусвідомлення особистості, оволодіння психологічними процесами для себе підліток піднімається на вищий ступінь керування внутрішніми операціями. Він відчуває себе джерелом власного руху, приписує власним учинкам особистісний характер.

У процесі соціогенезу вищих психологічних функцій утворюються так звані третинні функції, що ґрунтуються на новому типі зв'язків та відношень між окремими процесами, наприклад, між пам'яттю і мисленням, сприйманням, увагою і дією. Функції вступають одна з одною у нові складні відношення.

У свідомості підлітка ці нові типи зв'язків і співвідношень функцій передбачають рефлексію, відображення психічних процесів. Характерною для психологічних функцій у перехідному віці є участь особистості у кожному окремому акті: мислить не мислення — мислить людина, запам'ятовує не пам'ять, а людина. Психологічні функції входять у новий зв'язок одна з одною через особистість. Закон побудови цих вищих третинних функцій полягає в тому, що вони є перенесеними в особистість психічними відношеннями, які раніше були відношеннями між людьми.

Введення до структури психічної функції знака перетворює її на функцію вищу, опосередковану. Коли людина, наприклад, зав'язує «вузлик на пам'ять», вона сама створює додатковий стимул, опосередковує свою реакцію за допомогою знака, який виступає як засіб запам'ятовування, або психологічне знаряддя. Цей додатковий стимул не має органічного зв'язку із ситуацією, і тому є штучний засіб-знак, за допомогою якого людина опановує поведінкою: запам'ятовує, робить вибір тощо.

Створюючи стимули-засоби, людина звільняється від незалежних від неї стимулів-об'єктів. За допомогою знаків людина ззовні створює зв'язки в мозку, керує мозком і через нього власним тілом.

Знак завжди спочатку є засіб соціального зв'язку, засіб впливу на іншого, і тільки потім він стає засобом впливу на себе. Вищі психічні функції — інтеріоризовані відносини соціального порядку.

Між нижчими та вищими психічними функціями існують певні відмінності (табл. 5.1).

Сутність відмінностей між нижчими та вищими психічними функціями

Таблиця 5.1

Параметри порівняння | Вищі психічні функції | Нижчі психічні функції

За властивостями | Довільні | Мимовільні

За будовою | Опосередковані | Безпосередні

За походженням | Соціальні | Біологічні

Можливість наказувати собі народжувалася в процесі культурного розвитку людини із зовнішніх відносин наказу-підпорядкування. Спочатку функції наказуючого і виконавця були розділені і весь процес був інтерпсихологічним, тобто міжособистісним, потім ці відносини перетворювалися на відносини із самим собою, тобто в інтрапсихологічні Це і є процес інтеріоризації. В онтогенезі він здійснюється так само. Стадії інтеріоризації в онтогенезі такі:

дорослий впливає за допомогою слова на дитину, спонукуючи її щось зробити;

дитина переймає віл дорослого спосіб звертання і починає впливати словом на дорослого;

дитина починає впливати словом на себе (спочатку вголос, потім — у формі внутрішнього мовлення).

Отже, не розгортання природно закладеного, а присвоєння штучного, культурно створеного — генеральний шлях онтогенезу людини. Цей шлях і визначає соціальну природу її психіки.

Відомий вітчизняний психолог С. Л. Рубінштейн (1589—1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності. На його думку, особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища — психічні властивості та стани особистості.

Особистість зумовлена історично — еволюцією живих істот, історією становлення людства і особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.

Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлене загальне, сусальне. Як власне особистісні серед усього розмаїття властивостей С. Л. Рубінштейн виділяє ті, що спричиняють суспільно значущу поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них мають займати система мотивів і завдань, які людина ставить перед собою, а також властивості характеру, що зумовлюють вчинки людини, здібності, роблять її здатною до виконання історично сформованих видів суспільно корисної діяльності.

Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це відношення реалізується в діяльності людини. Завдяки діяльності люди пізнають і змінюють світ, природу, суспільство. Не можна відокремити особистість від тієї реальної ролі, яку вона відіграє в житті. Однак значущість особистості зумовлена не лише самими її властивостями, а й значущістю тих суспільно-історичних сил, які вона представляє.

Особистість виявляється і формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість — це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива без психіки, без свідомості. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людей. Обумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб'єкта від об'єктивних умов.

Фундаментальне значення має положення С. Л. Рубінштейиа про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. Структура особистості складається з різноманітних компонентів.

Будь-яка особистість включає в себе «Я» як суб'єкт