Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почутями. Особистість характеризується і тим, як вона здійснює свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями, здібностями та вольовими якостями володіє. Звичайно, у структуру особистості включаються і психофізіологічні властивості індивіда.

При розв'язанні проблеми структури особистості виникає питання співвідношення психічних властивостей, зокрема ідеологічного і психічного, інтелектуального й емо-ційного, мотиваційної спрямованості та операційної озброєності, свідомого і несвідомого в діяльності тощо. Структура особистості — ієрархічне утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури включаються в загальну організацію особистості як суб'єкта спілкування, пізнання і праці.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов'язаних психічних процесів і властивостей. Як система, що сама себе регулює та вдосконалює, вона характеризується єдністю протилежних тенденцій і процесів — інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потягом до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

Динамічність та стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

Спрямованість особистості. Самосвідомість та Я–концепція особистості.

Важливими підструктурами особистості є спрямованість та самосвідомість.

Спрямованість особистості — сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості й відносно не залежать від наявної ситуації. Вона характеризується інтересами, схильностями, переконаннями, у яких відображається світогляд людини.

Мотиви — спонукальна причина дій і вчинків людини, вони можуть усвідомлюватися або ні. До усвідомлюваних мотивів належать ідеали, переконання, інтереси, прагнення людини, неусвідомлювані мотиви — це установки й потяги.

Спрямованість характеризують два взаємозалежних моменти:

предметний зміст, оскільки це завжди спрямованість на щось;

напруга, яка при цьому виникає.

З погляду змісту спрямованість може бути:

колективістична (альтруїстична);

індивідуалістична (егоїстична).

Крім змісту, тобто того, які саме переконання, погляди, інтереси утворюють спрямованість, вона має певні широту, інтенсивність, стійкість, дієвість.

Проблема спрямованості — це, насамперед, питання про динамічні тенденції в поведінці особистості, тому що мотиви, які визначають людську діяльність, самі, у свою чергу, визначаються її цілями й завданнями.

Самосвідомість — упорядкована сукупність уявлень і знань, оцінок і установок людини стосовно власної особистості.

Самосвідомість часто ототожнюють із Я-концепцією.

Я-концепція — сукупність усіх уявлень індивіда про себе і їх оцінка. Описова складова частина Я-концепції — образ Я, ставлення до себе — самооцінка або прийняття себе. Це дозволяє розглядати Я-концепцію як сукупність установок, спрямованих на самого себе, оскільки на основі Я-образу і самооцінки розвиваються конкретні поведінкові реакції.

Головна функція самосвідомості — зробити доступними для людини мотиви й результати її вчинків і дати можливість зрозуміти, якою вона є насправді, оцінити себе. В основі самосвідомості лежить здатність людини відрізняти себе від своєї власної життєдіяльності.

Збагачуючи з віком оцінку інших, людина поступово збагачує й власну самосвідомість. Величезну роль у цьому процесі відіграє самопізнання — вивчення особистістю власних особливостей: фізичних, психічних, моральних і самооцінка, яка формується на цій підставі.

Самооцінка — судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні їх із певним еталоном, зразком. Самооцінка — вияв оцінного ставлення людини до себе, основний структурний компонент самосвідомості особистості.

Самооцінка формується на основі самопізнання, що відбувається шляхом:

аналізу результатів власної діяльності, своєї поведінки, зіставлення цих результатів із результатами своїх однолітків, із загальноприйнятими нормами;

самоспостереження своїх станів, думок і почуттів;

усвідомлення ставлення інших людей до себе, їхньої оцінки окремих якостей даної особистості, її поведінки, діяльності.

При значних відхиленнях самооцінки від адекватної в людини порушується душевна рівновага й змінюється весь стиль поведінки.

Занижена самооцінка виявляється в підвищеній вимогливості до себе, постійному остраху негативної думки про себе, підвищеній ранимості. Це спонукує скорочувати контакти з оточуючими людьми. Низька самооцінка руйнує в людини надії на добре ставлення до неї й успіхи, а реальні свої успіхи й позитивну оцінку вона сприймає як тимчасові й випадкові. Багато проблем здаються нерозв'язними і їх вирішення переноситься в план уяви. Недооцінка своєї корисності знижує соціальну активність, ініціативність.

Висока самооцінка виявляється в тому, що людина керується своїми принципами, незалежно від думки навколишніх. Якщо самооцінка не занадто висока, вона може позитивно впливати на самопочуття, оскільки породжує стійкість до критики. Людина в цьому випадку сама знає собі ціну, думки навколишніх для неї не мають абсолютного, вирішального значення. Тому критика не викликає бурхливої захисної реакції і сприймається спокійніше. Але якщо рівень домагань вище можливостей, душевна рівновага неможлива. При завищеній самооцінці людина самовпевнено береться за роботу, що перевищує її можливості. Нерідко люди стають нещасливими через сформоване в дитинстві перебільшене уявлення про власну значущість.

І завищена і занижена самооцінка призводять до порушення психічної рівноваги. Крайні випадки кваліфікуються як психічні відхилення — психастенія і параноя.

Адекватна самооцінка відповідає ситуації. У разі успіху — домагання підвищуються, у разі невдачі — знижуються.