Загальна характеристика гештальтпсихології (М. Вертгеймер, К. Кофка, В. Келлер)

Якщо в США реакцією на структуралізм Вундта і Тітченера та функціоналізм У. Джеймса та вчених Чікагської школи стало виникнення біхевіоризму, засновником якого був Уотсон, то в Європі протест проти психології свідомості також знаменував виникнення нової школи — гештальтпсихології.

Від нім, gestalt — образ, форма — один з найбільш впливових та цікавих напрямків в психології в період відкритої кризи.

Її ядро представляють Макс Вертхаймер (1880-1943, Вольфганг Келер (1887-1967), Курт Коффка (1886-1941), К. Левін (1890-1947), які пропонували:

вивчати психіку з погляду цілісних структур — гештальтів, які є первинними по відношенню до їх компонентів, тому висунули ідею цілісності образу;

створили вчення про мислення та сприйняття, розробили основи експериментального підходу до проблем афектів, волі, потреб.

Поняття gestalt було введено австрійським психологом, учнем Франца Брентано (психологія актів) Христіаном Еренфельсом в статті "Про якість форми" в 1890 р. Під час дослідження сприйняття він виділив спеціальну ознаку гештальта — властивість транспозиції (переносу): мелодія залишається тою самою незалежно від переведення її з однієї тональності в іншу, гештдальт квадрату залишається незалежно від його розміру, положення, кольору тощо. Проте, Еренфельс не розвинув теорії гештальта і залишився на позиціях асоціанізму.

Засновником гештальтпсихології є Макс Вертхаймер (1880-1943), відомий своїми експериментальними дослідженнями мислення і сприйняття.

Народився у Празі, там і одержав початкову освіту. У гімназії вивчав право, однак згодом захоплюється філософією і продовжує навчання в університеті в Празі, пізніше в Берліні у Карла Штумпфа. трохи згодом — у Вюрцбурзі у Освальда Кюльпе, де і одержує ступінь доктора філософії в 1904 році.

В 1910 році переїхав до Франкфурту на Майні, де прагне експериментально дослідити як будується образ сприйняття видимих рухів (гештальту). Тут він знайомиться з Вольфгангом Келером (1887-1967) і Куртом Коффкою (1886-1941) учнями Карла Штумпфа, які стали не лише піддослідними, але й активними співучасниками обговорення результатів дослідів. В цих дискусіях зароджувались ідеї нового напрямку у психологічних дослідженнях.

Історія гештальтпсихології починається з виходом праці Макса Вертгеймера "Експериментальні дослідження сприйняття руху" в 1912 році.

В 1922 році він повертається до Берліну, де особливо активно розвивається школа гештальтпсихології і досягає свого найвищого розквіту саме в 20-ті роки.

В 1923 році виходить програмна стаття Вертгеймера "Дослідження про гештальт", де викладено основні засади нового напрямку. Був організовіаний часопис "Психологічне дослідження", який проіснував до приходу до влади Гітлера. В. Келер очолив кафедру психології в Берлінському університеті після Штумпфа. До нового напрямку був близький тоді доцент кафедри К. Левін.

Вертгхамер займається дослідженням сприйняття, мислення, потреб, афектів, волі. Вказуючи на основний недолік Вундівського варіанту експерименту, згідно з яким психічні процеси, такі як мислення, сприйняття, пам'ять не підлягають експериментальним дослідженням, експериментально можна було вивчати лише прості елементи психіки (уявлення, почуття, відчуття за принципом асоціацій), Вертхаймер займається аналізом саме тих явиш психіки, що випали з поля зору експерименту.

Схема його дослідів була досить простою: крізь дві щілини — вертикальну і відхилену від неї на 20-30 градусів пропускали з різними інтервалами світло. При інтервалі 200 мілісекунд два подразники сприймались окремо, як такі, що проходять послідовно один одного. При інтервалі ЗО мілісек. — вони сприймались як такі, що проходять одночасно.

При інтервалі 60 мілісекунд — виникало сприйняття руху.

Це сприйняття Вертгеймер назвав фі-феноменом (ілюзія руху), тобто видимість руху тоді, коли насправді об'єкт дослідження знаходився у стані спокою. Дане поняття він вводить для того, щоб виділити унікальність цього явища, щоб продемонструвати що ні в якому разі це явище не можна зводити до суми відчуттів, які виникли спочатку від одного подразника, а пізніше — від іншого.

Заслугою гештальтпсихологів було те, що вони відмовились від думки, що сенсорний склад свідомості нібито впорядковують зовнішні акти, надаючи йому структуру, форму, гештальт і утвердили думку про те, що здатність до структурування притаманна свідомості в першооснові.

Орієнтуючи експеримент на виявлення у свідомості образних структур або цілісностей, гештальтисти, відкинувши: як бундівський інтроспективний метод, що вимагав від піддослідного звіту про "елементи безпосереднього досвіду", так і метод членування свідомості на "фракції", вироблений Вюрцбурзькою школою, запропонували прийняти третій варіант інтроспективного методу — феноменологічний.

Даний метод передбачав піддослідному зайняти позицію "наївного" спостерігача. Цю позицію прийняли також і вчені, що працювали в експериментальному центрі при Геттінгенському університеті, який очолював відомий на той час дослідник психології Г. Мюллер.

Феноменологічний підхід був запропонований професором філософії цього ж таки університету Е. Гуссерлем (1859-1938), який вслід за Брентано вчив, що феномени свідомості слід вивчати самі по собі, в їх безпосередній інтуїтивній даності. Однак гештальтпсихологія вирізнялась з поміж інших феноменологічних концепцій своєю установкою на те, що психологія повинна будуватись чисто за зразком фізико-математичних наук. Цьому сприяло те, що соратник Вертхаймера — В. Келер мав хорошу фізико-математичну підготовку, сам Вертхаймер також був людиною з широким природничо-науковим світоглядом, його знання з природничих дисциплін зблизили його у свій час з Ейнштейном, який приймав участь у дослідах Вертгеймера.

Як біхевіористи, так і гештальтисти прагнули створити нову психологію на зразок науки про природу, однак для біхевіористів такою моделлю слугувала біологія, у гештальтистів — фізика.

Центральною в гештальтпсихології є проблема цілісності і цілісного підходу на противагу елементаризму та механіцизму старої, асоціативної, та нової біхевіористської психології.

Вертхаймер і його школа висловили нове розуміння предмету та методу психології: важливо вивчати реакції такими, якими вони є, вивчати досвід, який не