Ґрунтуючись на викладених міркуваннях, під рівнем професійної спрямованості розуміється ступінь відповідності провідного мотиву переваги професії (отже, особистісного сенсу) об'єктивному змісту професії. При високому рівні спрямованості близьким і потрібним людині є найбільш істотне в даній діяльності, те, в чому полягає її об'єктивне призначення. При низькому рівні спрямованості провідний мотив виражає потреба не стільки в діяльності, скільки в різних, пов'язаних з нею обставинах. Основний показник рівня - змістовність і глибина професійного інтересу з урахуванням його положення в системі мотивів, що створюють професійну спрямованість. Очевидно, що без достатньо високого рівня професійній спрямованості неможлива оптимальна взаємодія між людиною і обраною нею працею. Тільки за цієї умови можна прогнозувати успішний розвиток творчих і етичних сил особистості в процесі праці. Таким чином, оптимальний розвиток професійної спрямованості, основний зміст цього процесу знаходять в підвищенні її рівня. Було б невірно розуміти ставлення до професії односторонньо, тільки як прояв активності, вибірковості з боку людини. Насправді тут має місце взаємодія, оскільки професія також впливає на суб'єкта. Ця дія характеризується тим, які відчуття, образи, думки, виникають в свідомості під впливом професії і, що особливо істотно, тими об'єктивними вимогами, які професія пред'являє до людини. До останніх належать, по-перше, вимоги, що пред'являються деякими професіями до окремих психофізичних особливостей людини.

Високий рівень професійної спрямованості - це та якісна особливість структури мотивів особистості, яка виражає єдність інтересів та особистості в системі професійного самовизначення, сприяє досягненню професійного та життєвого успіху. Підвищення рівня професійної спрямованості утворює основний зміст її розвитку. Вибір професії можна вважати виправданим лише в тому випадку, якщо є надія, що активність особистості приведе до такого взаємовідношення між особистістю і працею, при якій успішно відбуватиметься подальший розвиток творчих і етичних сил людини. Однією з основних умов прогнозування такого розвитку особистості є високий рівень професіональної спрямованості.

Відповідність провідного мотиву основному, зміст обраної професії не єдина передумова можливості віднайти в цій діяльності своє покликання. Багато що залежатиме і від характерологічних особливостей особистості, від якісної своєрідності і рівня розвитку її здібностей. Проте, в цьому взаємозв'язку професійної спрямованості, рис характеру і здібностей провідна роль належить домінуючому мотиву. Відсутність достатньо глибокої професійної спрямованості у студентів не виключає можливості її формування в період навчання у вищому навчальному закладі. Проте завдання полягає в тому, щоб вибір професії виявлявся логічним наслідком поступового підвищення рівня професійної спрямованості, тобто формування в процесі навчання діяльнісно-смислової єдності - збігу ціннісний-смислового (формування життєвих сенсів) і наочно-дієвого (вибір адекватною сенсу діяльності) аспектів діяльності, та досягнення професійного і життєвого успіху.

1.2. Професійний успіх як основа відчуття особистісної значущості

У професійній орієнтації одним з важливих чинників самовизначення є «престижність обраної професії». Все більше з'являється теорій елітарності (соціальної стратификації), де акцент робиться на відношення до професійної діяльності, наприклад, теорія Дональда Дж. Треймана, в якій статус особистості визначає престиж її професії, або теорія У. Уорнера, згідно якої приналежність до тих або інших класів залежить від знатності і роду занять.

Останнім часом психологи все більше говорять про нову інтеграційну науку акмеологію (від давньогр. «акме» - вершина), пов'язаною з вищими досягненнями професійного і життєвого розвитку. При цьому, як відзначає Е.А. Клімов, досягнення вершини професійного розвитку «не є статичний ступінь - «дійшов», «всівся» на неї, «досяг» - це «реальності функціональні», це не «скам'янілість», а процеси; весь час повинна відбуватися діяльність, яка спрямована на підтримку, корекцію, оптимізацію досягнутого стану».

Відразу ж виникає проблема виділення критеріїв найвищих професійних досягнень (критеріїв «акме»). В зв'язку з цим А.А. Бодальов відзначає: «Визнання або невизнання видатних досягнень людини більшістю людей, будь вони навіть фахівцями в тій області, в якій проявила себе ця людина, ще не означає, що вона досягла або не досягла вершини в своєму розвитку. Показником досягнутого рівня «акме» є все-таки практика: наскільки здійснене людиною дійсно працює або працюватиме на соціальний і технічний прогрес, на примноження цінностей життя і культури, на глибше збагнення законів розвитку природи, суспільства і людини».

У психологічному плані цікаво якраз те, наскільки сама людина усвідомлює, відчуває, переживає і відчуває свою соціальну значущість (значущість своєї праці для оточуюючих або навіть для культури в цілому). Ідея відчуття причетності людини до суспільства лежить в основі подолання відчуття власної неповноцінності (наприклад, в індивідуальній психології А. Адлера).

Щоб краще зрозуміти принципову різницю між справжньою елітарністю, пов'язаною з вищими проявами людського духу, і уявною елітарністю, більше орієнтованою егоїстично, корисно розглянути еволюцію поглядів А. Адлера з проблеми розвитку у людей відчуття власної значущості. Умовно можна виділити три основні періоди в творчості Альфреда Адлера:

1) передбачається, що органічна неповноцінність не надає прямої дії на поведінку (одні люди обертають неповноцінність в компенсуючі її досягнення, інші - стають слабкими і пасивними);

2) все менше уваги звертається на органічну неповноцінність і більше - на відчуття неповноцінності. Існує припущення, що суб'єктивне відчуття не залежить від стану органів тіла (де