Важливим компонентом етноестетичної системи є, на нашу думку, етноестетичні уявлення, які виступають варіантом соціальних уявлень. Тому етноестетичні уявлення виконують, окрім власних, специфічних функцій, низку не менш важливих соціально-психологічних функцій, істотно впливаючи на соціалізацію особистості тої чи іншої епохи. Соціальні, зокрема етноестетичні уявлення, характеризують етнічну ментальність, усталюються в рисах національного характеру й вдачі. Це стосується й української ментальності. Про споглядальність світобачення українців, їх любов до краси, до пісні йдеться в багатьох історичних джерелах. Так, про це згадується у подорожніх нотатках купців, політиків і науковців, які в минулому побували в Україні. У книзі В. Січинського «Чужинці про Україні» наводяться записки релігійного діяча ХVІІ ст. П. Алепського, в яких докладно описуються різьба й малювання іконостасів в Києві та інших містах, звертається увага на замилування українців до мистецтва [11, с. 200]. У ХІХ ст. Гакстгавзен (1792-1866 рр.) у своїх «Студіях» переконливо говорить про розвиненість естетичного сприймання в українців. Він зазначав: «українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народних пісень, казок і переказів у них збереглася. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке вухо і пам’ять… Вони мають талант до рисунків і малярства…»[Там само].

Розгляд ритуально-побутової поведінки у світлі етноестетичного аналізу вказує на можливості зближення міфологічної та художньої картин світу в уявленнях людини, їх взаємопроникнення. Міф виступає як оповідь про певну актуальну подію, яка може бути пов’язана з магічно-анімістичною дією, релігійними обрядами і ритуалами. Участь в ритуальному дійстві, пов’язаному з переживанням міфологічних подій, передбачає у його слухачів-виконавців особливий спосіб осмислення навколишньої дійсності. Він опирається на систему бінарних опозицій (чоловіче-жіноче, сире-приготоване, верх-вниз, вправо-вліво, схід-захід тощо). Відомо, що тісне поєднання у світобаченні українців-землеробів елементів міфологічної й релігійно-християнської картин світу надавало етичним цінностям й нормам виразного етноестетичного забарвлення, дозволяло оцінювати поведінку у сфері трудової моралі, родинної етики, культури спілкування не лише з погляду добра, але й краси.

Нині міф й ритуал втрачають свій безпосередній наочний зв’язок, зміст міфологічних уявлень збіднюється й деформується, а релігійно-ритуальна поведінка, зазвичай, відокремлюється від ритуально-побутової форми. Тому йдеться радше про окремі елементи міфологічної картини світу в індивідуальній свідомості чи про різновиди ритуальної поведінки особистості (участь в релігійних ритуалах, дотримання норм етикету, взірців моди тощо), яка повсякчас реалізується в узвичаєному ритмі й укладі життя, звичаях, в ритуально-побутовій поведінці. Проте найважливіша ознака, що свідчить про відображення ритуалом міфу властива й ритуально-побутовій поведінці. Мовиться про їх спільний знаменник – тілесність, циклічність, споглядальність, про естетичне баченням простору й сприйманням часу і здатність особистості трансформувати на їх основі соціальний час спільноти, ритми мистецького середовища у психологічний час як учасника фольклорного дійства, ритуалу, обряду, у естетичну координату свого життєвого світу.

З погляду темпоральної психології соціальний та психологічний час можуть бути розглянутий в межах двох основних концепцій – циклічної та лінійної. Окрім того час охоплює три основні модальності (соціальне та психологічне теперішнє, минуле, майбутнє). Розвиваючи причинно-цільову концепцію психологічного часу особистості Є. Головаха зауважує, що циклічна концепція часу переважає в культурі аграрних цивілізацій і генетично є однією з найбільш давніх форм розуміння часу (як вічного коловороту), а лінійна концепція часу розвивається в умовах індустріалізації та домінування міського способу життя [3, с. 55]. Циклічний час є складовою звичаю, традиції, ритуалу, основний смисл яких – залишатися постійними у часі і, в решті решт, узгоджувати активність людини й спільноти з ритмами довкілля загалом. Ритуально-побутова поведінка особистості розгортається передусім у циклічному часі доби, тижня, пори року.

Лінійний час набуває пріоритету в епоху модерну, яка найбільшою мірою характеризує життєвий шлях окремої особистості, її індивідуальну активність в процесі розв’язання різноманітних життєвих проблем Циклічність відтворення естетичної активності не лише в житті однієї людини як члени вікової когорти, а й у процесі динаміки поколінь, опирається на міжпоколінні зв’язки, які забезпечують збереження досвіду певної спільноти, її почуття “Ми” у взаємодії з довкіллям. За допомогою циклічного часу й колективної пам’яті покоління, яке існує в межах конкретних соціальних зв’язків і певних історичних подій, тобто в часі, конструюється реальність “світу прекрасного”, яка опирається на соціальні уявлення.

Фольклорне середовище – це певним чином організоване довкілля, яке має яскраво виражені циклічні часові і просторові параметри. Його аналіз викликає нині неабиякий інтерес як у митців, так і у мистецтвознавців та етнографів. Так, у працях С. Грици обгрунтовується оригінальний підхід до розуміння просторово-часової детермінації пісенного фольклору, позаяк часопростір (хронотоп) має, на думку вченої, фундаментальне значення для формування фольклорних стилів, розвитку фольклору загалом. Дослідниця розрізняє “у фольклорі два часопростори: сонячно-біологічний-природно-раціональний та культурно-історичний, у стосунку до яких увесь фольклор у макромасштабах можна поділити на рефлексійний і нарративний” [4, с. 167]. До речі, сучасні етномистецтвознавчі студії свідчать, що сприймання фольклору значною мірою пов’язане з типами виконавського спілкування, ознаки якого вчені знаходять не лише в житті українців, а й у культурі інших народів. З-поміж