Представники соціологічної школи використовували ідеї утопічного соціалізму і вирішальне значення в поясненні причин злочинності додавали соціальним фактам. Для цього часу деякі ідеї соціологічної школи несли в собі прогресивні елементи.

На початку XX ст. у юридичній психології з'являються експериментальні методи дослідження.

Значна кількість робіт цього періоду присвячено психології показань свідків. Це роботи І. М. Холчева «Мрійлива неправда», Гр. Португалова «Про показання свідків» (1903), Є. М. Кулішера «Психологія показань свідків і судовий наслідок» (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хомяковим «До питання про психологію свідка» (1903), О. В. Завадским і О. І. Єлістратовим «Про вплив питань без уселяння на вірогідність показань свідків» (1904), О. Б. Гольдовським «Психологія показань свідків» (1904).

З'являються роботи Л. Владимирова, Г. С. Фельдштейна, М. Гернета й інших, у яких досліджується психологія особистості злочинця.

Найбільш докладна робота із судової психології належала Гансу Гроссу. У його «Кримінальній психології», що вийшла в 1898 р., використані результати загальпатологічних експериментальних досліджень ряду психологів того часу.

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком уперед було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу французький психолог Альфред Біне вперше експериментальним шляхом вивчав питання про вплив уселяння на дитячі показання. У 1900 р. він опублікував книгу за назвою «Сугестивність», у якій питанням впливу вселяння на дитячі показання присвячена спеціальна глава. У ній А. Біне робить небезінтересні висновки: 1) відповіді на питання завжди містять помилки; 2) з метою правильної оцінки показань у протоколах судових засідань варто докладно викладати як питання, так і відповіді на них.

У 1902 р. експерименти по визначенню вірогідності показань свідків робив німецький психолог Вільям Штерн. Його задачею було не вишукування наукове обґрунтованих прийомів одержання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня вірогідності показань. Спираючи на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, порочні, оскільки «забування є правило, а спогад — виключення». Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінського психологічного суспільства, вони викликали великий інтерес у юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персоналістичну концепцію пам'яті, що носила яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять людини не є відображенням об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування в угоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, марнославству, честолюбству й ін.

Доповідь В. Штерна викликав бурхливу реакцію й у російських юристів. Завзятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Гольдовський, професора Казанського університету О. В. Завадский і О. І. Єлістратов. Вони самостійно провели серію досвідів, подібних до досвідів В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О. Гольдовський говорили: «Психологічні підстави помилок дуже різний і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю, виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, але лише сурогат її».

Погляди О. В. Завадського й О. І. Єлістратова найбільш точно сформульовані в наступному висловленні: «В. Штерн зробив ряд досвідів над вірогідністю показань свідків. Досвіди дали йому право скласти таке положення: безпомилкові показання будуть виключенням, правилом же повинні вважатися показання з помилками. Положення це може вважатися цілком установленим».

Питаннями судової психології в Німеччині займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Лист, С. Яффа й ін. З 1903 р. В. Штерн при співробітництві Листа і Гросса став випускати журнал «Доповіді по психології показань».

Дослідження з криміналістичної психології проводилися й в інших країнах: у Франції — Клапаредом, у США — Мейєрсом, а також Мікином Кеттелом, що у 1895 р. провів експеримент із пам'яттю студентів, а потім запропонував скласти покажчик ступенів точності показань свідків.

Розвиток наук, у тому числі наук про соціальні явища, породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обґрунтування діяльності соціальних інститутів, що займаються її попередженням. Таким чином, вже в XIX столітті починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення розкрити причини злочинного поводження і на їхній основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами і злочинністю.

У середині XIX століття Чезаре Ломброзо один з перших спробував науково пояснити природу злочинного поводження з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників у наш час. Відгомони її можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, у фрейдистських і неофрейдистських вченнях про уроджену агресію і руйнівні потяги, генній інженерії.

Очевидно, якщо до кінця слідувати логіці антропологічної теорії Ч. Ломброзо, те боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення або довічної ізоляції «уроджених» злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинного поводження був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку буржуазних соціологів, сучасників Ломброзо, коли злочинність почала вивчатися як соціальне явище.

Кінець XIX — початок XX століть характеризується соціологізацією кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи Ж. Кетле, Е. Дюркгейм, П. Дюпоті, М. Вебер, Л. Леві-Брюль і інші, котрі, застосувавши метод соціальної статистики, перебороли антропологічний підхід у поясненні природи злочинного поводження, показавши залежність поводження, що відхиляється, від соціальних умов існування суспільства. Ці роботи були безумовно прогресивним явищем свого часу.

Солідний статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, самогубств, проституції), проведений, зокрема, Жаном Кетле, Емілем Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що число аномалій у поведінці людей усякий раз неминуче зростало в період воєн, економічних криз, соціальних