потрясінь, що переконливо спростовувало теорію «уродженого» злочинця, указуючи на соціальні корені цього явища.
Ці факти знайшли своє відображення, зокрема, у ряді соціально-психологічних теорій злочинності американських соціальних психологів цього періоду — Р. Мертона, Ж. Старленда, Д. Матса, Т. Сайкса, Е. Глюка й ін. У роботах цих авторів представлені різноманітні підходи до пояснення природи делінквентної поведінки за рахунок різних соціально-психологічних механізмів і феноменів, що регулюють взаємодію і поводження людей у групі. Характерна риса різних буржуазних соціально-психологічних теорій злочинності — відсутність єдиної методологічної платформи, ігнорування соціально-економічної детермінованості злочинності й інших негативних соціальних явищ.
Відмінна риса сучасного кримінологічного знання — це системний підхід до розгляду і вивчення причин і факторів поведінки, що відхиляється, розробка проблеми одночасно представниками різних галузей науки: юристами, соціологами, психологами, медиками.
Це у свою чергу дозволяє комплексно підходити до практиці попередження злочинів. Чималу роль при цьому грає психолого-педагогічне оснащення тих соціальних інститутів, що на практиці здійснюють правоохоронну, превентивну, пенітенціарну діяльність.
Сучасні біологізаторські кримінологічні теорії далеко не так наївно, як Ломброзо, пояснюють природу злочинної поведінки. Вони будують свої аргументи на досягненнях сучасних наук: генетики, психології, психоаналізу. Так, зокрема, однієюї із сенсаций 70-х років було відкриття так званого синдрому Клайнфельтера: хромосомні порушення типу 74XVV при нормальному наборі хромосом у чоловіків 46ХУ серед злочинців зустрічаються в 36 разів частіше.
Була проведена також перевірка гіпотези, відповідно до якої хромосомні аномалії частіше зустрічаються не взагалі у всіх злочинців, а насамперед серед осіб високого зросту. Американський національний центр психічного здоров'я в 1970 році опублікував доповідь, що включає огляд 45 досліджень передбачуваного зв'язку хромосомних аномалій зі злочинністю. Усього було досліджено 5342 злочинця, при цьому спеціально була підібрана група осіб високого зросту, що нібито найчастіше зв'язано з агресивним поводженням при хромосомних порушеннях. Серед цих осіб лише у 2% минулого виявлені хромосомні порушення, серед злочинців будь-якого росту — 0,7%, серед контрольної групи законослухняних громадян, що складала 327 чоловік, — 0,1 %.
Власне кажучи це дослідження установило деякий мінімальний зв'язок хромосомних аномалій не стільки зі злочинністю, скільки з душевними захворюваннями.
На Міжнародній конференції у Франції в 1972 році дослідники різних країн висловили одностайну думку, що залежність між генними порушеннями і злочинністю не підтверджується статистично.
Таким чином, теорія хромосомних аномалій, як колись і антропологічна теорія злочинності, при більш ретельному вивченні не знайшла свого підтвердження і була піддана серйозній обґрунтованій критиці.
Особливу увагу послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники фрейдистської і неофрейдистської школи, приділяють поясненню природи такої властивості, як агресивність, що нібито служить першопричиною насильницьких злочинів. Агресія — поводження, метою якого є нанесення шкоди деякому об'єкту чи людині. Вона виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, у результаті того, що по різних причинах не одержують реалізацію окремі неусвідомлювані уроджені потяги, що і викликає до життя агресивну енергію, енергію руйнування. У якості таких неусвідомлюваних уроджених потягів З. Фрейд розглядв лібідо, А. Адлер - прагнення до влади, до переваги над іншими, Е. Фромм — потяг до руйнування.
Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче повинна виникнути в будь-якої людини з уродженими, сильно вираженими неусвідомлюваними потягами, що далеко не завжди здатні реалізуватися в житті і тому знаходять свій вихід у деструктивному, руйнівному поводженні.
Однак наступні дослідники агресивності і її природи як за рубежем, так і в нас у країні (О. Бандурі, Д. Бергковець, А. Басі, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов і ін.) істотно змінили точку зору на природу агресії і на її вираження.
Усе більша роль у природі агресії приділяється соціальним прижизнено діючим факторам. Так, О. Бандурі вважає, що агресія — результат перекрученого процесу соціалізації, зокрема результат зловживання батьків покараннями, жорстоким відношенням до дітей. О. Берговець указує, що між об'єктивною ситуацією й агресивним поводженням людини завжди виступають дві опосредковуючі причини: готовність до агресії (злість) і інтерпретація, тлумачення для себе даної ситуації.
Індивідуальні психосоматичні і статевовікові особливості, зв'язані з ними відхилення (відставання в розумовому розвитку, нервово-психічні і соматические патології, кризові вікові періоди розвитку і т.д.) розглядаються як психобіологічні передумови асоціального поводження, що здатні утрудняти соціальну адаптацію індивіда, аж ніяк не будучи при цьому фатальною визначальною причиною злочинного поводження.
В даний час у західній кримінології найбільшу питому вагу займають соціально-психологічні теорії злочинності, що пояснюють соціально-психологічні механізми засвоєння так званої делінквентної моралі механізмами нейтралізації морального контролю, захисними механізмами. У цьому напрямку в соціальній психології США існує цілий ряд досить оригінальних спроб пояснити способи формування делінквентної субкультури у неповнолітніх.
Сюди можна віднести теорію «соціальної аномалії» Р. Мертона, що побудована на гіпотезі про відмирання, відпадання норм моралі при делінквентному поводженні (соціологія злочинності); теорію «нейтралізації» Д. Матса, Т. Сайкса, які вважають, що злочинець у цілому розділяє загальноприйняті норми моралі, але виправдує своє злочинне поводження.
2. Що таке поведінка людини? Які властивості має злочинна поведінка?
Для звичайної людини кримінальна сторона правової системи є по різних причинах найбільш знайомою стороною права, і справа отут аж ніяк не в тому, що кожен громадянин є "потенційним злочинцем".
Справа в тому, що коли згадується право і правова система, на пам'ять людям приходять інститути правової юстиції - поліція, зали суду, судові слухання, ув’язнення. Існує відомий роман за назвою "Злочин і покарання" і ще один, не менш відомий, за назвою "Процес". Злочини і покарання являють собою новини на перших сторінках газет, заголовки радіоповідомлень і теле новин.
Жодний твір, що