Отже, підвищений рівень розвитку рефлексії у внутрішньому світі маляти, пов'язаний з переживан-ням труднощів у спілкуванні та гостротою сприйман-ня оцінних впливів з боку тих, хто поруч, має сприйматися педагогами як індивідуальна особли-вість самосвідомості, що потребує корекції. Корекційні програми роботи з такими дітьми неодмінно передбачають гуманний підхід до них. Іншими сло-вами, вихователь має розуміти і враховувати особ-ливості емоційно - ціннісного ставлення конфліктних чи відчужених дітей до самих себе та специфіку змісту їхнього образу "Я", який поступово може трансформуватися в "комплекс Попелюшки" чи іде-нтифікуватися з образом агресивної особистості.

Розділ 2.

2.1 Роль сім’ї у формуванні самосвідомості дитини.

Психологічними дослідженнями доведено: найважливі-шим джерелом формування самооцінки у дітей є оцінки, які даються їм іншими людьми, особливо важливі, значу-щі при цьому оцінні судження авторитетних осіб. Тому розвиток адекватної самооцінки, правильної самоорієнтації дитини у своїх силах, уміннях, можливостях значною мірою залежить від об'єктивності зовнішніх оцінок.

Найавторитетнішими для малюка є члени родини, адже тут, по - перше, об'єднані люди різного віку, статі, роду занять; по - друге, дорослі можуть впливати на малюка в різних життєвих ситуаціях — у власному домі, на вулиці, у гостях, у відпустці (це робить сімейні впливи різноманітними і гнучкими); по - третє, однією дитиною, як правило, опікуються кілька дорослих (у школі чи дитячому садку це співвідношення — не на користь індивіду-ального розвитку). Зрозуміло, лише структура сім'ї, кі-лькісний склад не визначають її виховних впливів, оскільки провідним чинником тут є якісні характеристики — гар-монійність взаємин між членами родини, позитивний пси-хологічний клімат, пріоритет духовних цінностей, висо-кий рівень культури.

На жаль, за даними соціологічних опитувань, кількісне співвідношення неблагополучних і зрілих сімей в наш час явно не на ко-ристь останніх. Причини цього найрізноманітніші. Окре-му групу становлять проблеми, пов'язані з низькою психолого – педагогічною культурою батьків, браком знань, умінь і навичок виховання та розвитку дитини.

Розглянемо типи родинного виховання та їх вплив на становлення самооцінки дитини. Спробуємо простежити цю залежність у філософському вимірі "причина — наслідок". Насампе-ред ідеться про ті батьківські стратегії, які, незважаючи на певні розходження, можна назвати узагальнено — неправильним вихованням. Критерій для розрізнення типів — рівень протекції, тобто той час, зусилля, увага, які бать-ки приділяють своїм дітям. Існують два види протекції, якими зумовлюються серйозні порушення виховного процесу: гіпопротекція і гіперпротекція. Ілюстрацією до пер-шого виду є виховання за типом неприйняття та гіперсоціальний тип, до другого — тривожно - упереджений та егоцентричний типи [12,16].

Виховання за типом неприйняття (відсутність любові батьків до дітей). Найчастіше основою цього явища є неусвідомлені мо-тиви, зумовлені специфікою міжособистісних взаємин у сім'ї. Оскільки не любити власну дитину — неприрод-но і признатися собі у цьому неможливо, то найчасті-ше цей факт витісняється (витіснення — механізм пси-хологічного захисту, коли неприйнятні для людини думки, переживання "виганяються" зі свідомості й переводяться у сферу несвідомого). Характерні ознаки для цього типу сім'ї такі: над-мірний, суворий контроль за дитиною; застосування жорстоких методів покарання; претензійне, протестне ставлення до дитини; мінімум уваги з боку батьків. У разі неприйняття дитини все в ній дратує, їй нічого не вибачають.

Наслідки: неприйняття батьками дитини призво-дить до неприйняття нею батьків, тобто виникає вза-ємне відчуження. Дитина шукає "віддушину" поза сім'єю. Але і тут вона не почувається комфортно, оскільки в її ха-рактері присутні впертість, необов'язковість, егоцентричність, які перешкоджають налагодженню дружніх взаємин з однолітками. Дитина стає ще більш невпевненою, замкну-тою відчуваючи, що нікому не потрібна, навіть рідним бать-кам. На цьому тлі формуються занижена самооцінка, невіра у власні сили та можливості, натомість зрос-тає ризик деструктивної поведінки стосовно себе та інших людей [12,17].

Гіперсоціальний тип. Любов батьків до дітей має принциповий характер: "Я люблю тебе лише тоді, коли ти виправдовуєш мої очікування і виконуєш мої вимоги". Батьки, які дотримуються такої стратегії виховання, хо-чуть мати дитину. Але це бажання є не потребою душі, а більше прагненням не відрізнятися від інших. У таких сім'ях виховання підміняються чітким виконанням інструк-цій: годування дозоване (щоб дитя надто не поправлялося) та у суворо визначений час; на руки дитину не беруть, на-віть коли вона плаче (хай привчається до самостійності); дитячі потреби ігноруються, натомість нав'язується воля дорослих (коли дитина хоче гратися, її неодмінно вклада-ють спати; годують, коли вона не голодна, тощо). У такій сім'ї все строго регламентовано, поділено на біле і чорне, культивуються педантизм і пунктуальність в їхніх крайніх формах. Вимога "треба" гіпертрофована до абсурду. Дитина ніби запрограмована, надміру дисциплінована, суха та педантична. Будь-яка помилка сприймається дитиною болісно, але це всіляко маскується, бо емоційна стриманість у ро-зумінні дитини є виявом вихованості, інтелігентності. Поведінка орієнтована на те, що скажуть чи подумають інші.

Наслідки: вимоги, які висуваються батьками, а пізніше і самою дитиною до себе, є непомірними, не відповідають її можливостям. Намагання догодити іншим породжує страх перед труднощами та невдачами. Найменша помилка ви-кликає зливу душевних переживань, розцінюється як тра-гедія. За зовнішнім спокоєм криється тривога, на тлі якої розвиваються невпевненість, негативне самоставлення, а відтак неадекватне сприйняття себе та дійсності в цілому. Емоційна сухість, раціоналізм, егоцентричність батьків зни-жують рівень емоційної чутливості