Здивування не має чітко вираженого позитивного чи негативного знаку. Це емоційна реакція на раптові обставини і триває не довго. Здивування виконує функцію виведення нервової системи зі стану, в якому вона в даний момент перебуває, і пристосування її до раптових змін у нашому оточенні.

Емоція радості у дитини характеризується відчуттям впевненості й значущості, почуттям, що вона любить і її люблять. Радість дає дитині відчуття здатності здолати труднощі і насолоджуватися життям. Розслабляючий вплив радості захищає дитину від постійного пошуку успіху серед своїх ровесників та в навчанні. Хоч батьки не можуть безпосередньо навчити дитину радості, вони можуть поділити радість із дитиною і служити моделями, які демонструють стилі життя, що полегшують переживання радості.

Радість може гальмувати дію, але вона також може сприяти інтуїції та творчості. Індивідуальні відмінності в порогах радості зумовлюють формування різних індивідуальних життєвих стилів. Радість може підсилювати стійкість до фрустрації і сприяти впевненості в собі та мужності.

Домінування таких позитивних емоцій у житті дитини забезпечує нормальний розвиток її психіки, моральне ставлення дитини до оточуючого світу, настанову на прийняття і конструктивне перетворення, формування позитивної Я – концепції.

Значну увагу слід приділити негативним емоціям, таким як страх, агресія, тривожність тощо, які носять деструктивний характер, негативний вплив на формування повноцінної особистості дитини.

Початок навчання у школі є одним з найскладніших та найвідповідальніших періодів у житті дитини. Докорінно змінюються режим, умови її життєактивності, з'являються додаткові обов'язки, пов'язані з навчальною діяльністю та набуттям якісно нового статусу, ускладнюється соціальна ситуація розвитку, істотно збільшуються розумові, емоційні та фізичні навантаження. Все це часто призводить до нервово-психічного перенапруження особистості молодшого школяра, до виснаження його адаптаційних ресурсів і, як наслідок, викликає появу цілої низки негативних психічних станів. Останні відображаються на всьому розвитку дитини, викликаючи цілу сув'язь деструктивних психофізіологічних, соціально-психологічних проявів, а інколи спричиняють навіть повну дезадаптацію незрілої особистості. У випадку систематичного перебування молодшого школяра у подібних психічних станах, останні мають властивість ставати більш стійкішими та закріплюватись у негативні психічні властивості особистості, зумовлюючи подальший її деструктивний розвиток.

Проблема психічних станів детально вивчалась як вітчизняними, так і зарубіжними психологами. Зокрема, значний внесок у проблематику дослідження психічних станів особистості зробили такі вчені як С. Л. Рубінштейн, О. Г. Ковальов, Г. Б Леонова, М. Д. Левітов, В. К. Вілюнас, Б. І. Додонов, П. М. Якобсон [22; 26; 48]. Серед сучасних дослідників варто відзначити праці Ю. Є. Сосновікової, В. А. Ганзена, Т. А. Кемчної, В. А. Семиченко, К. Ізарда, Є. П. Ільїна, А. В. Мікляєвої, П. В. Румянцевої, В. М. Астапова [12; 17; 20; 28; 38]. Однак, попри наявну сукупність чітких теоретико-експериментальних даних з даної проблеми, вона залишається актуальною та недостатньо вивченою.

Класично у психології всі психічні стани поділяють на позитивні та негативні. Така їх характеристика має як об'єктивні підстави, так і суб'єктивні. У першому випадку негативні психічні стани - це ті, які призводять до помітних негативних зрушень у поведінці, діяльності, міжособистих взаємостосунках, а відтак і до дезгармоній в особистісному розвитку. Порушення поведінкової самоорганізації на тлі окремих стійких негативних станів може проявлятися у певній спрямованості особистості на уникання, недотримання соціальних та правових норм, у девіантній і навіть в асоціальній поведінці. Таке спрямування - вторинне утворення порівняно з власне негативними психічними станами, котрі її спричинюють. Негативний вплив аналізованих станів на діяльність зумовлює загальну непродуктивність, знижує ефективність її здійснення тощо. Наявність таких станів разюче відображається на перебігу спілкування і міжособистісної взаємодії. Найчастіше наслідками тут є прояви конфліктності, протистояння у стосунках з іншими, агресія, аутоагресія чи нонконформізм. Цей тип станів призводить також до деструктивних змін у функціонуванні емоційної сфери, порушує процеси емоційної саморегуляції, підвищує рівень емоційної збудливості, афективності, неврівноваженості, ригідності і т. п.

Аналіз істотних ознак, змісту, структури та наслідків негативних психічних станів дозволяє стверджувати, що останні, у випадку їх систематичної наявності та частих проявів, можуть спричинити формування стійкої особистісної дезадаптації [див. 45], передусім до емоційної та соціальної дезадаптованості як її складових. У цьому контексті чіткі критерії, за якими можна відносити той чи інший психічний стан до позитивного чи негативного стану, наводить Н.Д. Левітов, звертаючись до станів схвильованості та тривоги. Відповідно до його концепції психічний стан має деструктивний вплив на особистість, а відтак є негативним психічним станом у випадку: 1) неадекватності інтенсивності та сили такого стану об'єктивним ситуаціям, що їх викликали; 2) коли цей стан формовиявляється так, що свідчить про певну втрату самоконтролю; 3) у випадку наявності різких, афективних форм Ситуація, коли в особистості можуть спостерігатися ті чи інші вищевказані прояви, або їх вся сукупність, може свідчити про певний рівень невротизації особистості і, як наслідок, спричинюватиме значне порушення її адаптаційних можливостей, дисгармоній у спілкуванні, навчанні, праці, поведінково утверджуватиме девіації загалом. Вочевидь найбільшу групу негативних психічних станів становлять емоційні. Серед них вагоме місце посідають хвилювання, тривога, страх, паніка, гнів, переляк, незадоволення, сум, горе, розпач, пригніченість, емоційне перенапруження, ненависть, фрустрація, агресія, депресія та ін.

Початок