1.3. Чинники становлення особистості молодшого школяра та його емоційної сфери

1.3.1. Соціальна ситуація розвитку молодшого школяра.

Початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Перехід до шкільного життя пов'язаний зі зміною провідної діяльності з ігрової на навчальну. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність — вчиться — і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її. Якщо гра дошкільника була необов'язковою і батьки могли будь-коли її припинити, з різних причин вважаючи, що дитині вже досить гратися, то навчання є обов'язковою діяльністю, до якої дорослі ставляться з особливою повагою.

Навчальна діяльність має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію стосовно дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. З цього приводу Д. Ельконін зазначав: «саме тому, що навчальна діяльність є суспільною за своїм змістом (у ній відбувається засвоєння усіх надбань культури та науки, нагромаджених людством), суспільною за своїм сенсом (вона є суспільно значущою і суспільно оцінюючою), суспільною за своїм виконанням (виконується відповідно до суспільно вироблених норм), вона є провідною у молодшому шкільному віці, тобто у період її формування».

У молодшому шкільному віці відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватися правил шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям.

Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов'язків позначається на стосунках з однолітками і вчителями. Спочатку вона захоплена тільки навчанням, мало вступає в контакт з однолітками і певний час відчуває себе чужою, хоч ще недавно у дитячому садку постійно спілкувалася з ними. Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно нормами «дорослої» моралі, тобто успішністю у навчанні, виконанням вимог дорослих. Характерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх> життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою, живуть в одному будинку, в одному мікрорайоні тощо).

Життя в школі пов'язане з особистістю вчителя. Його позиція стосовно дитини відрізняється від позиції батьків чи вихователя з дитячого садка, який певною мірою перебирав на себе функції батьків. Стосунки школяра з учителем складаються тільки в процесі навчальної діяльності, є жорстко регламентованими організацією шкільного життя, а відповідно — більш діловими і стриманішими. У зв'язку з цим дуже важливими для педагога є знання особливостей дошкільника, щоб уже в перші дні навчання допомогти йому повноцінно включитися в нове життя.

Для учня – початківця школа починається з учителя, тому саме емоційне ставлення до нього є своєрідним маяком. У нормі це ставлення до вчителя позитивне, майже до повної навіюваності.

Як відомо, орієнтація першокласника насамперед на оцінку вчителя змінюється до ІІІ-ІV класів орієнтацією на самооцінку. Однак несприятливі для учня оцінки вчителя (перебільшено критичні, образливі) часто прискорюють цей процес. При цьому, звичайно, відбувається відома девальвація ролі вчителя, що має захисний характер. Дитина ніби захищає самооцінку від психотравмуючої оцінки педагога. Як наслідок, можуть розвинутись негативне ставлення до школи, невротизація, психопатичні розлади. А це оцінюється як важливий симптом відхилення у формуванні особистості.

Отже, емоційне ставлення й почуття до вчителя, носія найбільш важливих як центральні соціальні почуття у формуванні особистості школяра [36].

Позитивна оцінка вчителя викликає радість, негативна – сум, що підсилює або послаблює мотиви навчання, змінює самооцінку та рівень домагань. Особливе значення тут має також процес становлення системи довільної регуляції (самооцінка, самоконтроль, рефлексія способу діяльності, прийняття рішень, постановка цілей тощо).

Ігнорування оцінок учителя, відсутність вираженого емоційного забарвлення сприйняття цих оцінок може бути симптомом відхилення, втратою суб’єктого значення не лише навчання, але й школи в цілому.

Інтеріоризація соціальних норм і правил поведінки, поява перших форм самоконтролю сприяють розвитку почуття сорому, докорів совісті.[36]

У віці 10-11 років збільшується значення міжособистісних взаємин. Якщо в 1 класі “добрий товариш – це насамперед той, хто добре вчиться”, “не бешкетує”, “слухає вчительку”, то в 4-му класі – на перше місце виступає власна оцінка моральних якостей однокласника, яка може й відрізнятися від думки дорослих.

Змінюється також орієнтація із засвоєння визначеного вчителем об’єкту інформації на пізнання нового, виникають пізнавальні інтереси та радість пізнання, що також є нормою формування особистості у віці 9 -11 років.

Становлення і розвиток особистості у молодшому шкільному віці охоплює такі фази, як адаптація (пристосування до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей і особливостей) та інтеграція (включення у групу ровесників). Школяр потрапляє в зовсім нову для нього групу ровесників-однокласників, яка через відсутність спільно розподіленої навчальної діяльності є дифузною (взаємопроникненою). Цією групою керує педагог. Порівняно з вихователем дитячого садка він є більш референтним (авторитетним) для дітей, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення дорослих до дитини та її ставлення до себе як до «іншого». Фактором розвитку особистості молодшого школяра є не стільки навчальна діяльність, скільки ставлення