емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку: підпорядкування елементарним дисциплінарно-гігієнічним нормам і правилам. У дошкільному віці до описаних сімей-них впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцін-ки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, добро-ти, а також моральних якостей особистості, які насампе-ред виявляються у ставленні до себе подібних.
Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до форму-вання власної думки: їм мимоволі доводиться вибирати. У результаті в дітей поступово виробляються самостійність і не-залежність мислення. Негативний бік цієї ситуації полягає в тому, що аргументи різних людей найчастіше здаються на-стільки переконливими, що буває важко вибрати між ними те, що потрібно. У цьому випадку власна позиція дитини не формується, виникають важко вирішувані протиріччя, і дитина замість того, щоб ставати інтелектуально самостійною, навпаки, може стати інтелектуально конформною, тобто ви-падково переходити від однієї точки зору до іншої, яка в даний момент часу їй здається більш правильною.
Процес власне особистісного розвитку дитини під впли-вом взаємовідносин, що складаються з оточуючими людь-ми, можна уявити так. У доступних для дитини (з ураху-ванням її віку) видах діяльності виникають відповідні фор-ми спілкування, в яких дитиною засвоюються правила і норми людських відносин, розвиваються потреби, форму-ються інтереси і мотиви, що, ставши спонукальною осно-вою особистості, ведуть до подальшого розширення сфери спілкування і, отже, до появи нових можливостей для роз-витку особистості. Вихід дитини в нову систему діяльності і спілкування, включення її в орбіту міжособистісних кон-тактів з новими людьми, звернення до нових джерел інфор-мації фактично означають перехід до наступного, більш високого щабля розвитку.
О.М. Леонтьєв вважає, що розвиток особистості дити-ни знаходить вираження в зміні ієрархії мотивів діяльності. Старі мотиви втрачають свою спонукальну силу, народжу-ються нові, що призводять до переосмислювання людських відносин і власної поведінки. Ті види діяльності і форми спілкування, що колись відігравали головну роль, тепер відходять на другий план, змінюються інтереси і устрем-ління. Настає нова стадія особистісного розвитку дитини. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед дитиною нові можливості для осо-бистісного зростання. Спочатку ці можливості складають-ся усередині головних видів діяльності, а для дітей дошкіль-ного віку - у різних іграх. У більш старшому віці до гри додаються навчання і праця.
Відносини між людьми не завжди складаються глад-ко, мають чимало протиріч, зовнішніх і внутрішніх конфліктів, розв'язуючи які особистість просувається впе-ред у розвитку. Засвоєння і реалізація адекватних форм рольової поведінки, що відбуваються в грі, праці і колективних видах навчальної діяльності, сприяють подолан-ню протиріч у системі міжособистісних відносин. Самі протиріччя у людських відносинах автоматично не ста-ють рушієм особистісного розвитку; тільки породивши проблеми внутрішнього характеру, що змушують дитину змінювати своє ставлення і погляди, зовнішні протиріччя перетворюються у внутрішнє джерело активності, спря-моване на формування нових корисних особистісних яко-стей.
Якщо дозволеними залишаються тільки зовнішні про-тиріччя, а не внутрішні, то життя особистості роздвоюєть-ся на видимість зовнішньо створюваного добробуту і внут-рішньо конфліктну. Така дитина, зберігаючи нормальні зовнішні людські відносини, залишившись одна, замикаєть-ся на внутрішніх проблемах. У неї виникають розбіжності між тим, якою вона видається оточуючим людям (зовнішньо благополучною), і тим, якою вона є насправді (внутрішньо конфліктною). У результаті може настати затримка в особистісному розвитку [8, 59-62].
2.2 Особистісно-орієнтовне виховання та формування свободи особистості
О
рієнтація виховного про-цесу на дитину як рівно-правний його суб?єкт вимагає теоретичного уточнення поняття особистості, оскільки вона є кінцевою виховною метою. Беручись до такої роботи, зауважимо, що в су-часній проблематиці особистості склалася досить пара-доксальна ситуація: кількість визначень поняття "осо-бистість" наближається до кількості справді духовно бага-тих особистостей серед людської популяції. Що це: бага-тогранність даного психологічного утворення (як пояс-нює ряд дослідників) чи їхня методологічна безпечність? . другий аргумент є більш слушним. Роз-маїття особистісної феноменології досить відчутне. Якщо йти слідом за природничонауковою логікою у цій про-блемі, то, справді, ми побачимо нескінченний ланцюг визначень типу факторної моделі Р. Кеттела, здатності до переживання цінностей В. Штерна, прагнення до безпе-ки й задоволення своїх бажань К. Хорні тощо.
Очевидно, потрібна спрямована методологічна ре-флексія, яка дала б змогу подивитися на внутрішню структурну організацію особистості, що визначає її сутність. За цієї умови дослідник отримує теоретичний ключ до пояснення конкретних особистісних явищ. Сама ж особистість у понятійному оформленні виступатиме як їх породжувальна основа.
Поняття "особистість" мусить, по-перше, утримувати три плани існування людини: її минуле – теперішнє — майбутнє. Системоутворювальним чинником цієї тріади має виступати майбутнє. З ним пов'язаний цільовий (а не причиново-наслідковий) детермінізм як загальний ме-ханізм функціонування особистості. По-друге, це понят-тя має репрезентувати пояснювальний принцип розвитку особистості. По-третє, фіксувати її розвинену форму. По-четверте, вказувати на провідний спосіб існування.
Несуперечливий синтез цих методологічних вимог намічає стратегію конструювання шуканого визначення. Вона пов'язана з утвердженням активності людини. Тому під особистістю будемо розуміти людину як автора вільної дії, тобто такої, яка не залежить від безпосередньо діючої потреби і безпосередньо сприйнятої ситуації, дії, спрямованої на майбутнє. Дія з такими характеристиками тотожна вчинкові. Отже, одиницею аналізу особистості має виступати вільний вчинок. Наше розуміння вчинку як вільної дії співзвучне визначенню його як щиросерд-ності, даному П. А. Флоренським.
Час вимагає такого понятійного апарату в галузі психо-логії, який би виступав продуктивним засобом відповідної практично-перетворювальної діяльності. Це насамперед стосується поняття особистості. Аналіз саме так заявленої проблеми особистості й буде нами здійснюватися.
Проблема особистості — це й проблема її свободи. Свобода виявляється самовизначенням духу людини, її ціннісним пріоритетом.
У психологічному ракурсі свобода