8. Перехід до юності. Цей період (17-18 років) характеризується суттєвою перебудовою особистості пов’язаної із зміною в житті молодої людини, вона переходить від пізнання світу до його перетворення, від більш або менш автономного існування в сім’ї до самостійного творення себе і власної долі, до самоствердження власного «Я».

9. Юнацький вік. Юність – завершення перехідного стану від дитинства до дорослості. У психологічному плані в цей час (18-23 роки) відбувається саморозвиток, самовдосконалення.

Час юності поділяється на два півперіоди. В перший – відбувається переважно особистісне самовизначення, відбувається злиття «Я» і «Ти» у міжособистісному спілкуванні. У другий півперіод провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення.

10. Молодість(24-30 років) – це початковий період зрілості, час пошуків себе, вироблення індивідуальності, формуванні конкретного уявлення про майбутнє, утвердження життєвих ідеалів та намагання втілити їх у житті.

11. Перехід до розквіту. На цій стадії (близько 30 років), на думку багатьох психологів, відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, перебудовується особистість.

12. Розквіт. Середина життя, «золотий вік» людини – період найвищої працездатності і віддачі. Особистість набуває багатого життєвого досвіду, досягає вершин творчості.

13. Зрілість. У 40-55 років людина досягає вершин професійної майстерності, певного становища в суспільстві. Знов постає питання сенсу життя, але у специфічній формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду можлива криза, пов’язана із змінами соціальної ситуації та віковою перебудовою організму.

14. Старість являє собою природну і здорову частину життя, що має бути щасливою для людини і корисною для суспільства. Довершується формування особистісної зрілості людини.

3. Розвиток самосвідомості особистості в онтогенезі.

Формуванні самосвідомості особистості в онтогенезі проходить через ряд стадій, які послідовно ускладнюються, тісно пов’язаних з віковими етапами психічного розвитку людини. Умовно в розвитку самосвідомості можна виділити такі основні онтогенетичні стадії: від народження до одного року; від одного року до трьох; від трьох до семи; від 7 до 12; від 12 до 14;від 14 до 18 років.

Розвиток самосвідомості починається на найбільш ранніх етапах онтогенезу людини з вирізнення дитиною себе із світу предметів та інших людей. Суттєвою умовою розвитку самосвідомості є поява в дитини здатності до самостійного пересування в просторі, особливе значення має виникнення і розвиток мовлення, що на якісно новому рівні включає дитину у сферу взаємин з оточуючим світом. Подальше формування особистості пов’язане з виокремленням спонук до виконання дій, регулювання їх у часі.

Розвиток самосвідомості після трьох років відбувається в напрямку дедалі більшого самоствердження особистості дитини.

У період від 7 до 12 років процес розвитку особистості відбувається повільно, без помітних стрибків і криз. Накопичуються психічні резерви, що готують перехід самосвідомості до важливішої її генетичної форми в підлітковому віці. Самосвідомість підлітка вирізняється суттєвими, яскраво вираженими змінами. Це іноді наводить на думку, що самосвідомість вперше з’являється саме в підлітковому віці. Вперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості – самоствердження, самопізнання, ставлення до себе, саморегулювання діяльності та поведінки – стають необхідними потребами. Це другий критичний період у житті у психічному розвитку дитини, суттєвий для генезису свідомості.

Підлітковий етап генезису самосвідомості має особливе значення для розвитку і утвердження особистості, оскільки саме на цій стадії вона піднімається на якісно новий ступінь, що знаменує початок її зрілості. Відтепер самосвідомість не тільки відображає особливості формування особистості, а й сама значною мірою впливає на весь процес подальшого її встановлення.

2. Взаємозв’язок «соціального» та «індивідуального» в особистості

Здавна люди помічали залежність своєї поведінки від соціального оточення та від власної психіки, що спонукувало їх пристосовуватися до умов життя й водночас проявляти здатність до вільного вибору. Вивчення проблема співвідношення «індивідуального» та «соціального» в особистості, яке ґрунтується на філософських засадах та психологічних дослідженнях – від антропологічних, за якими людина насамперед біологічна істота, що і визначає її роль та місце в соціумі, до таких, які за основу беруть пріоритет соціального середовища в становленні і розвитку особистості. Соціально-психологічні теорії особистості, розглядаючи її в різних аспектах, виходять як з інтересів індивіда, пріоритетності його комунікативного , морального потенціалу в професійному зростанні, його знань, стилю й культури спілкування, так і з важливості соціуму, соціальних відносин у становленні особистості. І від того, що переважає, залежить теоретичне обґрунтування певного типу та соціальної програми поведінки індивіда, певної стратегії дії, інших соціально-психологічних характеристик людини.

Сучасні вчення про людину теоретично і експериментально доводять, що людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин; психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві, шляхом засвоєння нею соціального досвіду. При цьому сам процес засвоєння – специфічна форма психічного розвитку, властива тільки людині. Це стосується не лише вищих психічних функцій, таких як мимовільна увага, логічна пам’ять, абстрактне мислення, але і деяких уроджених (наприклад, тональний слух), які мають соціальну природу і формуються протягом життя. Самі функціональні системи мозку, будучи матеріальною субстанцією психічних функцій, не з’являються в готовому вигляді до народження дитини і не визрівають самостійно, але формуються в процесі спілкування і предметної діяльності. Немає природних програм соціальної поведінки людини, бо саме соціальне життя не є постійною системою чинників: воно змінюється інколи значно ширше, ніж одне покоління зміниться наступним.

Окремі психологи, вивчаючи особистість, намагаються ідеалістично представити її «вростання» в