Комунікативна активність займає вагоме місце при організацій процесів спілкування в навчальній діяльності та співвідноситься із пізнавальною активністю. Недостатній рівень розвитку комунікативної активності перешкоджатиме ефективності процесу спілкування, засвоєнню нової інформації та пізнавальної активності.

У підлітковому віці емоційні переживання якісно змінюються, тому що змінюються і самі відносини підлітка з навколишнім світом. Підлітковий вік характеризується підвищеною емоційною збудливістю, імпульсивністю, перевагою збудження над гальмуванням, швидкою зміною настрою, схильністю до афектів - жагучому, різкому і бурхливому вираженню пережитих почуттів.

Найважчий період для підлітка збігається з навчанням у 5-7 класах (перехід із початкової школи в середню, криза 13 років) і тому знижується прий-няття свого віку. Менш турбо-тлива ситуація у 8-9 класах веде до зростання переваги власно-го віку. Учні сприймають його як самоцінний, виникає відчуття цінності сучасного. Перевага власного віку є показником більш високої особистісної зрілості. Вибір підлітком віку, меншого за власний, засвідчує про неблагополуччя у форму-ванні особистості.

І в навчальному закладі, і у своєму сімейному оточенні можна спостерігати, як із дорослішанням підлітки відгороджуються від дорослих, замикаються, не пускають до свого внутрішнього світу навіть найближчих родичів. Добре, якщо в ролі старшого друга опиниться хтось із батьків, друзів, однолітків. Часто завдяки створенню атмосфери поваги й довіри ним стає вчитель в школі. Якщо ж підліток, юнак, дівчина не знаходять довіри в організованому освітньому просторі чи в родині, вони шукають розуміння й визнання в неформальному спілкуванні, яке часто приводить до асоціального, кримінального середовища, може навіть стати причиною суїциду.

Шкільна дезадаптація – негативне явище, що заважає своєчасній повноцінній соціалізації дитини, гармонійному розвитку особистості, перешкоджає успішності в навчанні, загальній соціально-психологічній адаптації. Тому знаходження шляхів подолання шкільної дезадаптації є важливою і актуальною проблемою для теорії і практики педагогічної науки.

Більшість дослідників виокремлюють шкільну дезадаптацію в “самостійний феномен”, що виникає в результаті невідповідності соціопсихологічного чи психофізіологічного статусу дитин з вимогами шкільного навчання. Помилкова оцінка характеру та причин труднощів, які виникають в учнів під час навчання в школі більш складні проблеми. Невирішені в шкільному віці проблеми стають основою для різноманітних відхилень у психосоціальному розвитку на наступних етапах онтогенезу.

Особливо негативного забарвлення дезадаптація набуває у підлітковому віці, коли провідним моментом становлення особистості є лінія соціального розвитку. Сутність процесу шкільної дезадаптації підлітка полягає у невідповідності між цілями навчально-виховного процесу школи і результатами діяльності учня, що супроводжується порушенням оволодіння особистістю норм, вимог найближчого соціального оточення, тобто порушенням інтеріоризації зовнішніх механізмів регуляції поведінки та діяльності у внутрішню самоорганізацію особистості – саморегуляцію.

Соціально-психологічною сферою вияву шкільної дезадаптації підлітків виступає спілкування та взаємодія з однолітками та вчителями. Тому, можна сказати, що комунікативну активність підлітка буде відображати соціально-психологічні характеристики його шкільної дезадаптації.

Розділ 2. Дослідження специфіки вияву комунікативної активності підлітків в ситуації шкільної дезадаптації

2.1. Програма дослідження

В процесі емпіричного дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методик, спрямованих на вивчення складових комунікативної активності підлітків.

У нашому дослідженні брало участь 30 учнів дезадаптованих та 30 учнів, які не характеризуються дезадаптованістю. Вибір опитуваних відбувався у взаємодії із шкільними психологами. Тобто, підбір підлітків, що характеризуються шкільною дезадаптацією проводився згідно досліджень психологів школи. Загалом нами було відвідано 6 шкіл м. Івано-Франківська та м. Городенки.

Використано методики, спрямовані на вивчення потреби у спілкуванні та комунікативної активності, як стану внутрішньої готовності до спілкування та вивчення комунікативних особливостей: рівня емпатії та цінностей комунікативних характеристик.

Спілкування як особистісна потреба учня у школі вивчалось за допомогою методики для визначення рівня потреби у спілкуванні (Ю.М.Орлов, В.І.Шкуркін, Л.П.Орлова, 1974). Тест містить твердження, які корелюють із ознаками двох протилежних груп: з високим і низьким рівнем потреби у спілкуванні. За допомогою даного тесту виділяють п'ять рівнів потреби у спілкуванні: низький, нижче середнього, середній, вище середнього, високий.

Вивчення комунікативних установок підлітків проводилось на основі методики діагностики комунікативної установки В.В.Бойко (197, с.298-310).

Згідно методики, розглядались наступні компоненти негативної комунікативної установки (НКУ) у відношенні до інших людей та їх оцінці:

§ замаскована (прихована) жорстокість;

§ відкрита жорстокість - людина не приховує і не пом'якшує свої негативні оцінки і переживання з приводу більшості навколишніх, робить про них різкі, однозначні висновки, які практично не змінює;

§ обгрунтований негативізм – відображається у негативно обгрунтованих негативних висновках про деякі типи людей і окремі сторони взаємодії;

§ бурчання – схильність робити необгрунтовані узагальнення негативних фактів при взаємодії з партнерами і спостереженні за соціальною дійсністю;

§ негативний особистий досвід спілкування - відображає міру вдалої взаємодії із знайомими, друзями та партнерами у спільній діяльності.

Комунікативна установка відображається на рівні комунікативної толерантності. Дослідники [38, с.88] виділяють чотири рівні комунікативної толерантності:

1) ситуативний рівень – фіксується у відношенні даної особистості до конкретної людини;

2) рівень типової комунікативної толерантності – виявляється у відношенні людини до збірних типів особистостей чи груп людей (нація, соціальний прошарок, представники певної професії);

3) професійний рівень – відношення до людей, з якими особистість взаємодіє з приводу професійної діяльності;

4) рівень загальної комунікативної толерантності – показує тенденції відношення до людей взагалі, зумовлені життєвим досвідом, установками, особливостями характеру, моральними принципами, станом психічного здоров'я людини.

Загальна комунікативна толерантність поєднує в собі вищеперелічені рівні. Вивчення низького рівня загальної комунікативної толератності дає змогу дослідити