практичній діяльності відбувається в тому випадку, якщо зовнішні цінності не суперечать ціннісним орієнтаціям особистості, чи повідомлення допомагає суб’єкту задовільними будь-які власні потреби. Разом з тим, комунікативна активність безпосередньо пов’язана із пізнавальною активністю (див. рис.3). Засвоєння інформації відбувається тільки при виявах комунікативної активності. У випадку пасивності, байдужості подальше опрацювання повідомлення відсутнє, а відтак не здійснюється її прийняття чи заперечення. Тобто, при індиферентному сприйнятті інформації індивід не проявляє пізнавальної активності щодо неї. Під час активної діяльності у спілкуванні людина усвідомлює, переосмислює почуте, і, як наслідок сприймає чи заперечує повідомлення. В обох випадках відбувається засвоєння інформації, різниця полягає у її значущості для особистості та подальшому використанні в практичній діяльності. При прийнятті повідомлення засвоюється як значиме і використовується в подальшій діяльності суб’єкта. Інформація, що заперечується, сприймається суб’єктом як така, що не відповідає системі ціннісних орієнтацій і не використовується на практиці.
Рис.3. Схема формування активності при засвоєнні інформації (за Л.Е.Орбан-Лембрик)
Важливою умовою ефективного процесу засвоєння інформації та її передачі відіграють комунікативні особливості учасників взаємодії. Комунікативна активність підлітків реалізується в системі цільових установок, ціннісних орієнтацій, спрямованості особистості, визначаючи її мотиваційно-потребову сферу спілкування, комунікативні установки, вміння та здібності, комунікативні якості та властивості, вибір способів та стилів спілкування [16, 172]. Тобто, комунікативні особливості особистості є формою вияву її комунікативної активності.
Активність підлітків у школі проявляється у тому, наскільки глибоко вони усвідомлюють, виражають, оцінюють та реалізують свої життєві потреби, задовольняють свої прагнення та інтереси в оволодінні знаннями [18, 147]. Тобто, важливим компонентом активності виступає потреба.
Про включеність потреби у структуру активності наголошує К.О.Абульханова-Славська [1, 121]. Науковець розглядає потребу як чинник вивчення зростання чи спаду активності. Одержуючи задоволення від характеру діяльності, особистість завдяки активності здобуває нові способи вирішення соціально-психологічних суперечностей, нові способи співвіднесення себе з іншими людьми, переконується в правильності своєї позиції, в її адекватності власному життю. В структурі комунікативної активності таку роль відіграють потреби у спілкуванні, рівень розвитку яких відображає міру включеності кожного підлітка в комунікативні процеси. Враховуючи реальні результати комунікативної активності, людина відчуває таке задоволення, яке піднімає активність на новий рівень, розвиває нові комунікативні мотиви, вдосконалює здатність саморегуляції в процесах спілкування. Задоволення у спілкуванні одних потреб виступає основою актуалізації нових потреб.
В.О.Кан-Калік комунікативну спрямованість особистості пов’язує з виникненням потреби у взаємодії з іншими людьми, з успішністю цієї взаємодії і емоційним задоволенням, які людина одержує у процесі буденного чи професійного спілкування. Тобто, мова йдеться про комунікативну активність, яка знаходить відображення у потребі в спілкуванні та у задоволенні від спілкування.
Загалом, розглядаючи потребу у спілкуванні як мотиваційну основу комунікативної активності, можна твердити, що низький рівень потреби у спілкуванні спричиняє низьку комунікативну активність, високий рівень сприяє зростанню комунікативної активності.
Невід’ємним аспектом потреби у спілкуванні суб’єктів до комунікативного процесу як до цінності. На думку ряду дослідників (С.Ф.Анисимов, А.Г.Асмолов, М.Й.Боришевський, І.Д.Бех, Л.П.Овсянецька, Р.В.Павелків, Ф.І.Василюк та інші) цінності і смисли відіграють важливу роль у життєдіяльності особистості. Як слушно підкреслює В.А.Лабунська, внутрішня гармонія цінностей людини може інтерпритуватись як прояв цілісності особистості і бути показником не тільки її зрілості, але й успішності спілкування. Науковці твердять, що основою справжнього спілкування є відношення до іншого і до себе як до суб’єкта, який є неповторним у своїй активності, і як до цінності. Важливим в даному контексті буде розгляд сприймання молодою людиною самого процесу спілкування як цінності. За Е.Фроммом, характерна особливість людини – можливість реалізувати себе і знайти своє щастя тільки у спілкуванні з іншими людьми. Можна стверджувати, що цінність процесу спілкування для особистості підвищує її комунікативну активність.
Більшість дослідників вважають, що для ефективного спілкування партнери повинні володіти комунікативним здібностями та вміннями. Розглянемо детальніше, які саме комунікативні здібності, вміння, особливості загалом проявляються у комунікативній активності та забезпечують успішність спілкування.
Зокрема, Н.В.Волошина в структурі комунікативних здібностей виділяє чотири аспекти: база комунікативного потенціалу людини (комунікативні засоби, соціально-психологічні передумови до спілкування), нижній рівень виявлення комунікативних здібностей (навички спілкуватися), середній рівень комунікативної здібності (вміння спілкуватися), вищий рівень комунікативних здібностей.
С.Д.Максименко [28, 124] у структуру комунікативних здібностей включає перцептивні процеси (високий рівень спостережливості), наголошує на важливості емпатії. Домінуюче у складі комунікативних здібностей – потреба у соціальній взаємодії (як потяг до спілкування).
Інтегральна теоретична модель структури комунікативних здібностей за Г.С.Васильєвим: гностична підструктура (здібність розуміти інших, вміння слухати партнера), експресивна підструктура (бути зрозумілим іншим, здібність до самовираження своєї особистості), інтеракційна (вимогливість до людей, уміння переконувати, такт, дисциплінованість, рішучість, ввічливість).
Л.О.Савенкова при аналізі структури комунікативних здібностей наводить думки вчених, які вивчали дане явище в контексті педагогічних здібностей. Тобто, структурними компонентами комунікативних здібностей є емоційна стійкість ( за В.М.Козієвим); вольові якості (за М.Д.Левітовим), вимогливість та індивідуальний підхід (за Ф.М.Гоноболіним), вимогливість як риса характеру (за Н.В.Кузьміною) тощо.
Н.М.Косова у своєму дослідженні встановила взаємозв’язок комунікативних умінь з комунікативною активністю особистості, розглядаючи дану активність як специфічний вид діяльності в структурі спілкування, в діяльності по встановленні зв’язків з іншою людиною як об’єктом спілкування. Комунікативні уміння представленні в дослідженні як структурний елемент комунікативної активності (поряд з потребою у спілкуванні, оцінкою і оціночними діями), який виступає критерієм її сформованості на поведінковому рівні. Володіння комунікативними вміннями, на думку автора, переводить процес спілкування із стихійного в керований [17, 123].
О.О.Леонтьев виділяє основні якості комунікативних умінь: вольові (контроль над поведінкою), увага (спостережливість, гнучкість), уміння соціальної перцепції, уміння розуміти, емпатія, уміння оптимально