Іоанн Золотоустий — візантійський церковний діяч, проповідник і єпископ Константинопольський (398—404) стверджував, що мелодія і божественний ритмічний піснеспів зумовлюють найвитонченіші духовні відчуття людини. Він вирізнявся витонченим красномовством, був автором духовних пісень.

Спів Богові є молитвою, і молитвою сильною, бо правильно помітив хтось із святих: хто співає, той молиться двічі. Спів Богові створює простір, в якому відбувається зустріч між людиною і її Творцем – і людина отримує, нарешті, довгоочікуваний мир у серці й абсолютну радість (Ів. 15, 11).

Багато святих залишило свідоцтва про те, що спів Богові є таємниче перед Ним постання, особливе блаженство, благодатне покликання. Проте, воно доступне кожному, хто прагне до Бога, «як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя» (Пс. 41, 2). Великі Отці і Вчителі Церкви – Іван Золотоустий, Василій Великий, Блаженний Августин, Амвросій Медіоланський та багато інших надавали великого значення співу. У пісні вони вбачали могутню духовну зброю, що долає більшість гріхів і, особливо, найтяжчий з них – зневіру.

Піснеспіви використовувались в настановах у вірі і тим долучалися до одного з видів богослов’я. У «Бесіді на Псалми» св. Василій Великий пише: «Дух Святий побачив, який важливий для роду людського шлях доброчинності і як пргнемо ми насолоди, забуваючи про праведне життя. І як він чинить тут? До догматів він додає приємність солодко співу, щоб ми непомітно для самих себе отримували користь від слів, що повільно і ніжно пестять слух, подібно до того, як розумні лікарі, коли хворі відвертаються від дуже квасних ліків, подають їх у чаші, змащеній медом… тому і винайшли для нас ці стрункі лади псалмів, щоб і діти, і люди, видимо тільки співали їх, а насправді навчали свої душі. Псалом – тиша душі, даритель миру; він заспокоює бунтівні і хвилюючі помисли, він пом’якшує дратівливість душі і веде до цноти нестриманість. Псалом – посередник єднання, примирення тих, хто ворогує. Адже хто може вважати ворогом того, з ким возносив єдиний глас до Бога?» [73, c.262].

Феномен впливу духовної музики спостерігаємо у творах св.Августина (в трактаті «De musika», Confesiones IX і X, коментарях до псалмів). Св. Августин справедливо вказує на той могутній вплив музики на людину, який пояснюється прихованим в ній глибоким змістом, що недоступний безпосередньо слухові, але може розкритися шляхом «богословської медитації» над порядком світу звуків: «входять вони до вух, а з ними вливається до серця правда і розпалюється від них почуття побожності». Разом з тим, св. Августин підмітив «таємничу спорідненість» між людськими почуттями і відповідними тонами в голосі, на підставі якої і реалізується здатність музики викликати ці почуття.

Упродовж віків церква пильно стежила за розвитком музики, відгукуючись на всі поважніші повороти постановами Соборів, дбаючи про збереження саме духовного виміру музики, її трансцендентальної природи, і цим визначаючи її місце і роль в богослужінні [65, c. 133].

В документах ІІ Ватиканського собору, в яких цілий розділ присвячений церковній музиці, вказується, що «музична традиція являє собою безцінний скарб усієї Церкви, який вибивається поміж іншими видами мистецтва, головною мірою тим, що церковний спів, пов’язуючись тісно із словами, стає конечною і складовою частиною врочистої Літургії. Скарб церковної музики треба з найбільшою дбайливістю зберігати й плекати: старанно примножувати школи співців, головно при соборах, а Єпископи та інші душпастирі хай ретельно дбають, щоб у кожній відправі увесь збір вірних мав змогу особисто брати активну участь» [65, c. 50-51].

У «Листі до митців» 1999р. Іван Павло ІІ пише: «Щоб передати благовість, доручену Христом, Церква потребує мистецтва. В дійсності вона повинна зробити зрозумілим і навіть, наскільки це можливо, захопити світом Духа, світом невидимого. Тому має перевести у чіткі формули те, що саме собою є невимовним. А мистецтву притаманна власна здатність зібрати той чи інший аспект благовістя, передаючи його у барвах, формах, звуках, які допомагають інтуїції того, хто дивиться чи слухає…» [31, c.31].

«Тема релігії є однією з тих, яку найбільше трактують митці всіх часів. Церква постійно зверталася до їхніх творчих можливостей, щоб дати інтерпретацію євангельського послання та його конкретного втілення у життя християнської спільноти. Така співпраця була джерелом взаємного духовного збагачення. Врешті-решт, вона дістала з цього винагороду – розуміння людини, її автентичного образу та її правди. Це також визначало той особливий зв'язок, що існує між мистецтвом і релігією… Яким бідним було б мистецтво, якби воно відмовилось від джерел Євангелія» [31, c.25] - пише у своєму «Листі до митців» Папа Іван Павло ІІ.

Віддаючи належне усім проявам сакрального мистецтва, що досягло виняткової експресії та незнищенної вартості, як естетичної, так і релігійної, саме завдяки поєднанню зі Словом Божим, не обминає він увагою і музику. «…Григорій Великий зі свого боку в компіляції «Антифонарій» висунув передумови органічного розвитку такої оригінальної сакральної музики, що її