Папа Іван Павло ІІ дає глибоке богословське обґрунтування самого мистецького творчого акту завдяки, передовсім, тайні Божого Втілення – і цим долає віковічне провалля між загальномистецьким дискурсом і Церквою. Папа вказує на глибинну спорідненість мистецтва і релігії – трансцендентальну природу мистецтва і, зокрема, музики, що «найменш матеріальна і найбільш таємнича з усіх видів мистецтв», і через це її місія є «впровадження до вищих людських вартостей», підняття душі «аж до меж найвищих духовних переживань». Також, Папа вказує на спільну звукову природу музики (мистецтва взагалі) і Літургії, коли музика володіє всіма істотними рисами Святого Літургійного Знаку, і, разом з тим – сама Літургія хоче бути твором мистецтва, що черпає натхнення з віри [31, c.109].

Важливим є повний збіг Східного і Західного розуміння природи церковної музики як молитовної із застереженнями щодо надмірних артистичних спокус і надуживань. Унікальним документом є декрет Львівського Архиєпархіяльного Собору Української Греко-Католицької Церкви «Про церковний спів»(1941р.), де в усій повноті окреслено характер і функції богослужбової музики, її місце та роль в обряді: «Церковний спів є наче образом духовної, надприродної і вічної краси, …є крім того пречудним символом молитви. Таким символом …спів є тільки тоді, …коли є співаною молитвою» [65, с.2-3].

Отже, музика і спів супроводжували релігійні обряди завжди, а за двохтисячолітню історію християнства досягла максимальної довершеності за змістом і формою. Якщо подумки охопити всі здобутки художньої музичної творчості на релігійну тематику, то стає очевидним велич і масштабність інтелектуального подвигу людства во ім'я Бога.

Сакральне музичне мистецтво для нас – це культурний набуток, а для церкви – один з основних факторів життя та один з головних чинників її обряду в виявленні її впливової духовної культури.

1.3. Релігійність як основа духовної творчості композиторів та головний чинник мистецького творчого процесу.

Релігія і мистецтво мають загальні джерела, коріння. Джерела мистецтва - в людській практиці, з того її боку, де знаходить свій вияв людська ініціатива. Бо свобода творчості є вираження трудової діяльності, що заглиблюється, що розвивається, в процесі і внаслідок якої людина освоює навколишній світ, заглиблює спілкування з подібними собі, реалізовує себе, свої можливості, естетично освоює світ.

Маючи функційний характер, багато релігійних пам'яток одночасно є досягненнями світової культури. У їх створенні брали участь геніальні архітектори, художники, майстри живопису, іконописці, композитори. Тим самим визначаючи величезний вплив релігії на розвиток всіх видів мистецтва, а, отже, культури взагалі.

З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей («духовне виробництво даної суспільної формації»). Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. О. Флоренський, який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. О. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на «матеріальні інтереси», розвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «богоявлення» особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і забезпечує розвиток духовної культури.

Історія світової культури свідчить, що кращі, неперевершені мистецькі твори мають у центрі своїх зображень, насамперед, божественне начало. На це вказує і німецький філософ Гегель: «Коли фантазія охоплює божественне начало, відтворюючи його в певній божественній формі, виникає розмаїття визначеності, і тільки тут починається справжня галузь ідеального мистецтва» [17, c.43].

Ще в античні часи філософ Платон вважав, що Бог вклав у людину здатність створювати і об’єднувати звуки не як трапиться, випадково, а наслідуючи гармонію духовного світу. І також висловив думку, що вплив музики на психіку і виховання може бути позитивним або негативним залежно від того, якими діями і почуттями вона пройнята. «Вплив музики настільки великий, що різні її форми і жанри можна класифікувати відповідно до їхнього впливу на характер людини», - вказував на значення музики у справі виховання молоді й Аристотель у своїй «Політиці».

Музика – це не тільки розвага, а певною мірою і проповідь. Вона незмінно відображає світогляд творця і може бути потужною зброєю як добра, так і зла. Відповідно до свого змісту, музика здатна викликати високі та благородні почуття, сприяти, наприклад, молитовному настрою, або навпаки – викликати гріховні й темні бажання. «Бог, даючи натхнення благочестивим композиторам, через їхню музику впливає на духовний настрій людей. Але й сатана намагається зробити те саме через людей, які відвернулися від Бога. Християнин повинен уміти розрізняти благе від хибного як у музиці, так і в інших видах мистецтва. Християнське переконання має завжди підказувати, де проходить межа між світлом і темрявою. Релігійне почуття, кероване Святим Письмом і традицією Церкви, є мистецьким лакмусом для християнина» [71, c.139].

Святий Іван Золотоустий у «Бесіді на 41-й псалом» образно і просто пояснює суть розмежування божественного і сатанинського у музиці: «…Як туди, де багно, біжать свині, а