Першим центром церковного співу і, взагалі, релігійної культури стає Києво-Печерська лавра. Київський наспів стає для України тим, чим для латинського заходу григоріанський наспів.

Правда, грецькі і болгарські наспіви залишаються в нашій церковній практиці силою традиції аж до нині.

Київський церковний наспів характеризується твердою суворістю печерсько-монашої аскези, і разом з тим містичною радістю оглядання Божих правд. «Київський спів став поширюватися дуже швидко по всіх українських землях: у Новгороді, у Володимирі на Волині, у Перемишлі» [21, c.102].

Сучасне Богослужіння також немислиме без церковної музики. Але, на відміну від інших релігій і християнських конфесій, ми не використовуємо рукотворних музичних інструментів, вважаючи, що найкращим знаряддям для прославлення Бога є людський голос. При цьому всі найтонші рухи душі втілюються у звук без штучних посередників, котрі часто спотворюють або не здатні точно передати молитовний настрій того, хто співає. Мабуть, єдиним виключенням є дзвони, які скликають християн у храм до Богослужіння.

Одержимі не можуть спокійно слухати церковний дзвін, особливо якщо дзвонар супроводжує його “розумною” молитвою, а деякі навіть зцілюються, знаходячись в його епіцентрі на дзвіниці.

Чи може бути правдивою молитва без християнського зітхання, душевного плачу, без любові до себе і тих, за кого просимо? А коли молитва є найбільшою офірою, довкола якої стоять і ангели, і люди, то наскільки правдиво неперевершеною має бути краса цієї молитви, що тисячоліттями сплелася в церковну традицію і стала окремим християнським скарбом?

Першоджерело духовної музики - розспівна молитва. Молитва – то є дихання душі, енергетичний код, що пов’язує людину з Господом, усіма Святими, небесними силами, з нашими святими вчителями. Слова молитви – вібрація енергії – розкриває в людській душі духовну сутність. Молитва – духовна єдність людей, особливо у важких життєвих ситуаціях. Сила молитви

зцілює людину, захищає, укріплює волю, характер.

Молитва є одним з типових духовних станів людини, що в свою чергу пов’язано з втіленням віри.

Молитва є результатом і процесом; це одночасно і Початок, і Кінець, звернення та бесіда. Існує багато визначень молитви, але всі вони сходяться в тому, що молитва – одна з основ релігії, безпосереднє звернення чи (або) спілкування з Богом. Це особливий духовно-релігійний акт, який характеризується специфічним емоційно-духовним станом.

Музика – найбезпосередніший й інтимний вид мистецтва. Музика є важливим «провідником» духовного, а молитва – є засобом Богозвернення. Внаслідок такого спілкування відбувається духовна зміна особистості. Крім того, музика виражає особистісну емоцію без будь-яких пояснень, розшифровок.

Молитва допомагає повній та глибокій зосередженості людини. Без духовної музики не може жити дух людини. Г.С. Сковорода стверджував: «Щастя не в чинах, а в серці і в труді, в том на що Бог тебе націлив» [33, с.76].

Чи можна уявити собі християнські вартості, зокрема, мораль, без вартостей мистецьких, що викликають естетичні емоції, переживання? «Гармонія в людських руках повинна знову вертати до Бога, представляючи людину величною у вселенському просторі» [71, c.146].

Слушно тоді церковний спів похвалами звеличують і Святе Письмо, і Святі Отці, і Римські Архиєреї, які за почином святого Пія Х, докладніше зясували службове завдання церковної музики. Церковна музика буде тим святішою, чим тісніше вона єднатиметься з літургійною ідеєю: «чи то миліше висловлюючи молитву або підсилюючи однодушність, чи то більшою врочистістю збагачуючи святі обряди. Що ж до Церкви, то вона затверджує до богопочитання всі види справжнього мистецтва, що визначається належними властивостями» [41, c.50].

Адже, хоровий спів становить компонент богослужби, обрядового дійства, покликаний емоційно збагатити тексти богослужбових книг.

В процесі становлення духовний хоровий спів виробляв особливі музичні форми, що впливали на розвиток професійного хорового мистецтва, як один з найважливіших моральних чинників у вихованні людини. Завдання, які ставить церковний хоровий спів є надзвичайно високими, складними і відповідальними, бо саме музика має виховне значення, впливає на формування внутрішнього стану, здатна об’єднувати людей.

Вчення про єдність співу і життя веде початок від одного з перших учителів Церкви Климентія Александрійського і сформульоване у тезі: правильний спів є наслідком праведного життя, а праведне життя є умовою правильного співу. Григорій Ніський розвиває цю думку: «Бог велить, щоб твоє життя було псалмом, котрий складався б не із земних звуків (звуками я називаю помисли), але отримав би зверху, з небесних висот, своє чисте і зрозуміле звучання» [64, c.123].

Адже, виконуючи нову заповідь, людина уподібнюється ангелам, а оскільки спів є невід’ємною частиною ангельської природи, то і життя праведної людини стає співом. Подібне розуміння співу породжує вчення про людину як про інструмент Святого Духа.

«Під псалтиріоном – інструментом, створеним для гімнів нашому Богові, - потрібно в переносному значенні розуміти будову нашого тіла, а під псалмом треба розуміти дії тіла під впорядкованим керівництвом розуму» [73, c.329],– продовжив цю музична антропологію св. Василій Великий.

Практичне втілення цього вчення виходить з розуміння церковного уставу – чину християнського життя і своєрідного духовного «звукоряду» або чину співу. «Якщо музичний закон, будучи законом тілесним, втілюється в матеріальному звукоряді, у звуковисотній драбині, то богослужебний спів, як закон духовний, втілюється у слідуванні душі певному духовному порядку, або в порядку сходження душі по якійсь таємничій драбині до Бога» [52].

Не крики хору (а кричати в нас люблять), але глибина змісту, виявлення змісту піснеспівів – ось головне і рятівне значення.

Які ж якості потрібні для церковних співаків? Перш за все – благоговіння, свідоме розуміння величі діла і святості місця, повна відданість всього