«Церковний спів, як форма Богослужіння, залежить найперше від загальних літургійних законів. До факторів, що його формують, належить богослужебний текст (тобто слово), богослужебний чин і музичний елемент» [16].

Отже, музичний елемент не є привнесеним у Богослужіння, а притаманний йому, випливає з нього; слово використовує феномен музики для яскравішого висловлення змісту і характеру тексту; музичний елемент неподільний тут зі словом, і оскільки він, так би мовити, заступає слово, - розмивається конкретність тих думок, які містить текст і які осмислюють також і саме звукове оформлення.

Неподільно пов'язаний зі словом і з богослужебним чином, церковний спів різниться від загальної музики своїми формами і, отже, тими художніми законами, які в ньому діють. Вони можуть збігатись із загальномузичними, можуть і різнитися; з іншого боку, закони загальної музики не у повному обсязі і не всі дотичні до церковної музики. Так, наприклад, обов’язковий у загальній музиці закон симетричного ритму в багатьох випадках неможливо застосувати до церковного співу. Це зумовлено вільним текстовим ритмом, де немає правильного чергування наголошених і ненаголошених складів (як це є у вірші) і де піснеспіви не узгоджуються з пісенною ритмікою.

Неметричність богослужебного тексту часто позбавляє можливості втиснути його в симетричні рамки тактів, гуртувати музичні фрази у періоди тощо, що викликало у давньому знаменному розспіві особливу, тільки церковному співу притаманну, систему «поспівок», які мають власні закони ритму, гуртування окремих частин і взаємного їх з’єднання залежно від будови тексту та його логічного змісту [71, c.164].

Отже, часову організацію визначають нерівномірний ритм, безакцентна нестрога метрика, цілковита підпорядкованість музичного ритму канонічному тексту. Це утворює час не сюжетний, а усталений, оскільки втілює не дію, а перебування в істині, не характер, а сутність. Відзначимо той факт, що для грецького співу характерними є як висотна, так і ритмічна скованість. Цим зумовлено обмеження тривалостей обсягом чверті, половинної й цілої. Такий ритм сприяє, передусім, логічній акцентності окремих слів тексту.

Структура строф забезпечує внутрішню єдність музичної думки. Тому відсутність інтонаційного контрасту сприяє створенню цілісного образу літургійного таїнства. Інтонаційна і структурна подібність рядків відповідає одному з трьох ангельських рухів, позначених у дослідженнях В.Мартинова, а саме: принцип варіантного перетворення поспівок при збереженні внутрішньої структури кожної строфи створює спіралеподібний рух, який утворюється внаслідок численних комбінацій одного образу. Така організація внутрішнього процесу з її незмінними поверненнями на “круги своя”, однак в іншому духовному вимірі, дозволяє висловлювати ідею вічного молитовного “предстояння” людини, її перебування в духовному просторі Літургії.

Церковне Богослужіння має строго визначений чин, і цей чин має глибоку психологічну основу. Так як Богослужіння передбачає всіх присутніх неодмінними учасниками в ньому, то звідси випливає,що співаки в церкві ні в якому разі не повинні бути схожими на тих співаків, які виконують музичні твори перед публікою на естраді. Відмінною особливістю церковної музики повинна бути повна відсутність в ній драматичного елементу, тобто «особистість автора непомітна». В цьому смислі духовна музика повинна бути об’єктивною. А що ця об’єктивність зовсім не є недоліком духовної музики, а навпаки, є незамінним її достоїнством, це можна бачити із того, що тільки при об’єктивності музики ми можемо дійти до того стану піднесення, вище якого немає ніякого душевного настрою.

Другою відмінною особливістю духовної музики є загальнодоступність музики для її розуміння. Кожен регент, перш ніж розучувати новий духовно-музичний твір, повинен визначити, чи є надія на те, що цей твір надовго втримається в репертуарі, буде подобатися навіть найнеосвіченішим із прихожан.

Наша духовно-музична література, за деякими виключеннями, відірвалась від свого стовбура, тобто від Богослужіння; духовні твори за своєю драматичністю, музичною складністю або музичною своєрідністю допускають виконання їх тільки «разове», а не постійне, і низводить віруючих з ролі учасників Богослужіння до ролі простих слухачів [7, c.171-185].

Відмінність духовної музики в її формах від форм світської музики надала їй ту своєрідність, ту характерність і колоритність, які так могутньо впливають на нашу душу. Музика «церковна» - це та, в якій витримані риси здавна вживаних при Богослужінні наспівів. Якщо ж музика пориває зв'язок з стародавнім співом, то вона втрачає одну з важливих ознак «церковності». Проте, крім зовнішньої близькості до давніх наспівів необхідно дещо внутрішнє, тобто «дух» церковності, який один тільки дає п’єсі право бути прийнятою чи відкинутою. Цей «дух церковного співу» і потрібно вважати абсолютно важливою ознакою «істинної» церковності для духовної музики. [60, c.263-269].

«Хотілось б мати таку музику, яку ніде, окрім храму, неможливо почути, яка так само різнилася б від світської музики, як богослужебні одежі від світських костюмів» [36, c.103], - писав з цього приводу церковний композитор О. Кастальський.

«Зніжені наспіви та плаксиві ритми, це хитре зілля карійської музи, розбещує, своїм розпусним та підступним мистецтвом непомітно затягує душу в розгул космосу (народного гуляння зі співами)» [12, c.73], - пише Климент Александрійський, один із перших учителів Церкви, який детально займався питаннями взаємовпливу співу і життя.

Практичний висновок, що є ключовим у розумінні проблеми церковного співу, зробив Григорій Ніський: «Музика є нічим іншим, як закликом до більш високого способу життя, що наставляє тих, хто відданий доброчинності, не допустити у своїх діях нічого немелодійного, неспівзвучного, не натягати струн дужче, ніж необхідно, щоб вони не розірвались від зайвої напруги, а також і