тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець – рух; але їй же має підлягати і середина – психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу”.
Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.
Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов’язане з ім’ям і школою І.Павлова. у постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об'’ктивну картину роботи головного мозку.
Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін “умовний рефлекс” – тимчасовий нервовий зв’язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.
Великий внесок у розробку ідеї об’єктивної психології зробив В.М.Бехтерєв, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М.Бехтерєв запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття “рефлекторної дуги” (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель “рефлекторного кільця”.
У вітчизняній психології багато в чому й донині визначення предмета узгоджується з марксистською методологічною парадигмою. Проте кожна парадигма має свої історичні пріоритети і свої межі.
Ще на початку століття Г.І.Челпанов, роз’яснюючи свою позицію щодо марксизму, зазначав, що у філософії він є прихильником метафізичних побудов, у гносеології – прихильником критичного реалізму і противником усіх видів гносеологічного ідеалізму (іманентних шкіл, Авенаріуса, трансцендентального ідеалізму й т.п.), у психології ж проводить різку розмежувальну лінію між філософією та емпіричною психологією.
Емпірична психологія, яка, на його думку, визнає внутрішній досвід вихідним пунктом свого вчення і яка такою ж мірою застосовує об’єктивні вивчення душевних явищ, перебуває у “погодженні з марксизмом”.
Для науки “втрата методологічної орієнтації” може означати втрату специфічного розуміння і трактування предмета цієї науки. Можливі кілька варіантів такої “втрати”. По-перше, є небезпека редукції предмета до тих його визначень, які слугували науці в минулому і які, за умови їх реанімації, можуть спричинити регрес наукової думки. По-друге, ситуація методологічної невизначеності може спричинити некритичне запозичення уявлень про предмет психології з тих джерел, яким вітчизняна психологія вже дала свою оцінку і тим самим утвердилася у своїй власній позиції. Отже, небезпека полягає в можливості втрати власної лінії розвитку, яка таким чином може перерватися.