Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості, життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про істо-ричний розвиток суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його існування.

Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової концепції людської свідомості відомий російський пси-холог М.Г.Ярошевсьтй. На той час, пише він, гострим став конфлікт між механістичним детермінізмом і принципом активності суб'єкта у філософії Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх просторово-часових параметрів, конструюється самим суб'єктом. Німецькі ідеалісти — Й.Фїхте, Ф.Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися від механістичного детермі-нізму, від усякої подібності влади зовнішніх предметів над свідо-містю. У Фіхте «He-Я» (зовнішній світ) породжується активністю суб'єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб'єкта й об'єкта. Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю багатоманітність об'єктивного й суб'єктивного буття і досягає в людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображе-ну), а й історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але взаємодія між ними була розкрита принципово інак-ше, а саме як предметна діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостій-ності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких про-довжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, на-самперед у напрямі розв'язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матері-альні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це «установленою гармонією» з боку божес-твенного начала.

Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія: психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій дуалізму, що стверджував лише протилежність ду-шевного й тілесного, ця теорія, як і попередня, не мала перспективи.

У процесі розв'язання психофізичної проблеми, широких емпі-ричних досліджень виникають різні наукові напрями, школи, роз-робляються «авторські» концепції психічного та його окремих меха-нізмів.

Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв'язків підпорядковується певним законам (наприк-лад, закон суміжності). Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється тенденція до того, що другий також обов'язково має відтворюватися. Проте вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.

Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослід-ників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психо-логи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідо-мості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об'єднані в комплекси емоційних переживань. Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, від-стоює ідею «психічної причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб'єкта.

Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку, відрізняються своєю іманентною «об'єктивністю», в кожному психічному акті присутній і його об'єкт, тобто психічний акт завжди інтенціональний, включає суб'єктивну віднесеність до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психо-логії мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспос-тереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експери-ментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єк-тивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вва-жав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єк-тивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг (1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Всіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиста-вила себе гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і