Вступ

І народження і смерть – природні події, але їх емоційний вплив і особистісне значення суттєво відрізняються. Народження нової людини часто очікують з приємними хвилюваннями і оптимізмом думок; про смерть люди уникають і навіть заперечують її реальність.

Так, смерть – це остання критична подія у житті людини. На фізіологічному рівні смерть – це незворотня зупинка всіх життєвих функцій. На психологічному рівні вона має особистісне значення для тої людини, яка помирає і її різних та близьких. Померти – означає перестати відчувати, залишити людей, яких любиш, залишити незакінчені справи і піти у невідомість. Але смерть – це ще й важливий компонент культури, бо так вона отримує відображення у колективній свідомості – у вигляді відносно стійких значень. Багато з цих колективних значень відображаються у літературі, мистецтві, музиці, релігії і філософії культури і далі розвиваються у ритуали і звичаї, як усе це впливає на сприйняття життя і смерті конкретними людьми? Спробуємо з’ясувати відповідь на це запитання, перш, ніж перейти до сприйняття суті явища евтаназії, яке безпосередньо пов’язане з переходом людини у інший вимір – зі смертю.

Кожна культура не лише виробляє певну систему цінностей, в якій усвідомлюється питання життя і смерті. Вона створює також певний комплекс образів і символів, за допомогою яких забезпечуються психологічна рівновага індивідів. Людина не тільки має відсторонені знання про факт невідворотної смерті, а й пробує також сформувати з арсеналу культури певну структуру наочних уявлень, які роблять можливими повноцінне життя перед фактом неминучої загибелі.

На думку психологів, така система починає складатися у психіці людини уже у ранньому дитинстві. Образ, який виникає у підсвідомості людини у зв’язку з її народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше трансформується у деякий прообраз жаху перед смертю. Індивід пробує побороти цей жах. Він шукає способи уникнути розраду, увіковічнивши себе, постійно відчуваючи її присутність. Радянський письменник Андрій Платонов в одному зі своїх оповідань відмітив, що смерть не один раз відвідує людину. Ось чому образ невідворотної далі сильно впливає на психіку. В результаті, навіть у свідомості однієї людини система образів, які підтримують земне існування індивіда, постійно змінюються, перебудовується.

Виживання людини передбачає, що в її психіці складається певна структура, яка дозволяє за допомогою символічних образів наповнити земне існування змістом. Цю психологічну рівновагу приходиться постійно підтримувати, підкріплювати. Така потреба притаманна не лише окремій людині. Культура в цілому може ввійти у стан розладу й сміття, зруйнувавши притаманне їй філософсько-гармонійне сприйняття життя і смерті. Коли виникає небезпека для життя окремої людини чи цілого народу, образи символічного безсмертя стають більш вираженими, інтенсивнішими.

На думку американського філософа і психолога Еріха Фрамма, психіка людини з самого початку несе в собі драматизм людського існування. Адже, тварина „проживає” своє життя завдяки біологічним законам природи. Вона наділена здібностями, які допомагають їй вижити в умовах, яким вона протиставлена, точнісінько так само як насінина рослини „оснащеної” природою для того, щоб вижити, пристосовують до умов ґрунту, клімату в умовах еволюції.

З появою людини життя стало усвідомлювати саме себе. Замість того, щоб діяти на основі інстинктивної приреченості, людині приходиться оцінювати в думках різноманітні способи дій. В неї пробуджується усвідомлення трагічності своєї долі: бути частиною природи, але не вписуватися в неї. Вона усвідомлює, що в кінці кінців на неї чекає смерть, хоча і прагне заперечувати це в різних фантазіях. Образи смерті проникають у масову свідомість, породжуючи специфічні духовні феномени. В епоху суспільних зрушень, культурних нововведень відбувається переосмислення тих символів, за допомогою яких людина прагне увіковічнити себе. Потреба у виробленні образів „ вічного існування” нескінченна. Сама здатність до створення і „присвоєння” таких символів – необхідна умова підтримання життя.

Тоді на що ж подібна смерть?

Це питання людство ставить перед собою з моменту свого виникнення. І, не дивлячись на загальну цікавість, більшості з нас дуже важко говорити про смерть. Тут є дві причини. Одна з них в основному психологічного або культурного характеру. Сама тема смерті – табу. Ми відчуваємо на підсвідомому рівні, що стикаючись зі смертю, навіть не безпосередньо, ми неухильно опиняємося перед перспективою нашої власної смерті. Її образ ніби наближається до нас і стає більш реальним і усвідомлюваним.

Наприклад, багато хто з студентів – медиків пам’ятає, що навіть така зустріч зі смертю, як у анатомічній лабораторії педфаку, викликає дуже тривожні, вони думали: „Це станеться і зі мною”

Таким же чином і розмова про смерть з психологічної точки зору, може розглядатися як другорядне наближення до смерті, тільки на іншому рівні. Безсумнівно, що багато людей сприймають будь-які розмови про смерть як щось таке, що у їх свідомості викликає настільки реальний образ смерті, щ о вони починають відчувати наближення власного кінця. Щоб вберегти себе від психологічної травми, вони просто починають уникати таких розмов.

Інша причина, через яку важко розмовляти про смерть, трохи складніша, бо вона лежить в самій природі нашої мови. В основному словами, які складають нашу мову, ми позначаємо речі, знання про які отримуємо завдяки нашим фізичним відчуттям, тоді як смерть – це дещо таке, що лежить за межами нашого свідомого досвіду, бо більшість з нас ніколи її не переживали.

Таким чином, якщо ми говоримо про смерть взагалі, ми повинні уникати як соціального табу, так і мовної дилеми.