На фінальній стадії прийняття людина змирюється з долею і спокійно чекає на розв’язку.

Не дивлячись на те, що описані Кюблер-Росс стадії є невідворотніми реакціями на наближення смерті, вони не є обов’язковими. Не всі люди проходять через ці стадії вмирання, і лише деякі проходять їх саме в такій послідовності. На реакції вмираючої людини впливає багато факторів, включаючи культуру, до якої вона належить, її особистість, релігійні погляди, особисту філософію життя, а також тривалість і характер смертельної хвороби. Деякі люди відчувають гнів і депресію до самої смерті, тоді як інші вітають смерть як звільнення від болю і самотності (серед них великий відсоток людей, схильних до евтаназії). Тобто, кожна людина по-своєму справляється з близькою смертю, і не варто пробувати уявити процес вмирання у вигляді універсальної послідовності стадій. Більше того, Кастенбаум, наприклад, відстоює право люди вибирати свій власний шлях до смерті. Нехай, якщо кажуть, говорять про своє почуття, турботи і переживання; нехай отримують відповіді на всі свої запитання; нехай доведуть до кінця свої справи; нехай пробачать рідним образи і самі попросять у них пробачення. На думку, Костенбаума, для людини, можливо, важливіше зробити це, ніж пережити особливі емоційні стани у певному порядку.

Але як у окремих людей виникає думка пришвидшити настання смерті? Що спонукає людей до цього? Чи не перекреслює евтаназія – „добровільна смерть” – звичний хід подій? І так, і ні.

Сама думка про те, що події повинні розвиватися природним шляхом, у певній послідовності і що можна навіть трохи допомогти природі, пришвидшивши кінець звичайно не є новою. Евтаназія, або вбивство з милосердя, практикувалася ще у Стародавній Греції, а може й раніше. За деякими даними, в нашому столітті однією з найвідоміших жертв евтаназії став Зиґмунд Фрейд. У 1939 році 83-річний Фрейд, який протягом 16 років хворів на рак щелепи, вирішив, що з нього досить: „Життя перетворилося у суцільне випробовування і більше не має змісту”. Він ще раніше уклав угоду зі своїм лікарем, що той введе йому смертельну дозу морфію, якщо Фрейд вирішить, що більше не може терпіти біль і фрустрацію. І ось настав момент, коли він нагадав лікареві про їх домовленість, і той виконав його волю.

У випадку з Фрейдом подіям не просто дозволили йти природним шляхом; було вжито конкретні заходи для того, щоб викликати передчасну смерть. Зазвичай таку „допомогу” лікаря називають активною евтаназією, але про це трохи згодом.

Спочатку з’ясуємо коли можна констатувати факт здійснення евтаназії а коли про це мова не йде.

i. 2. обличчя „евтаназії”.

Про евтаназію мова йде тоді коли ми маємо справу знавмисним вбивством. У одних випадках відбирають життя у безнадійно смертельно хворої людини – для того щоб позбавити її від зайвих страждань - або за допомогою прямого втручання (напр.., ін’єкції барвітуратів), або „залишивши її вмирати” припинивши годувати хворого. У інших випадках позбавляють життя новонароджену дитину з важкими фізичними вадами, коли їх прямо вбивають або прирікають на неминучу смерть, припиняючи подачу їжі і основного лікування лише для того щоб не завдавати нового болю її батькам. Значить, евтаназія сама по собі ставиться на рівень намірів

про евтаназію мова йде тоді коли є намір покінчити з життям даної особи або прискорити її смерть

про евтаназію не йде мова коли роблять спробу полегшити страждання особи, яка знаходиться на останній стадії важкої хвороби призначаючи їй медикаменти, які лише непрямим чином можуть прискорити фізіологічний процес вмирання У цьому випадку не ставлять собі за мету „допомогти померти” пацієнту а намагаються зменшити його біль за допомогою засобів які лише як побічний ефект здатні пришвидшити наближення кінця. Смерть тут не провокується спеціально, прямо, а є можливим наслідком обезболюючої терапії.

З медичної точки зору

евтаназія має місце тоді, коли вживається засіб який викликає смерть, а також, якщо хворого позбавляють всього того що йому необхідне для життя (їжа) або всього того що є для нього сприятливим (реантмацфія яка дозволила б йому прийти до тями і самостійно жити, або таке лікування, яке здатне дати шанс на продовження життя в нормальних умовах)

евтаназії немає тоді коли припиняється або опускається таке лікування, яке мало б шкідливий вплив на хворого (напр.., лікування, яке тільки б продовжило саме життя в нелюдських умовах, не полегшивши стану пацієнта)

евтаназії немає у випадку припинення реанімації, коли стан церебральної смерті є незворотнім (лікування не дає вже ніякого результату не полегшує страждання а тільки продовжує тривалість агонії крім того завдає невимовних страждань сім’ї і великих видатків державі)

евтаназії немає у випадку не реанімації погано сформованої новонародженої дитини або в важкому паталогічному випадку, якщо він природним шляхом призводить до смерті (коли тільки штучно можна продовжити життя без надії на покращення і на появу здатності до самостійного існування)

евтаназії немає якщо „дають спокійно померти” хворому на смертельну хворобу яка природним шляхом призводить до смертельного кінця за короткий термін – тоді коли будь-яка терапія дозволила б тільки на короткий час продовжити життя у нестерпних умовах.

і. 3. від минулого до наших днів.

Отже, евтаназією – від грецьких слів „eu” (добре) і tha`natos (смерть) – називають наближення смерті хворого на його прохання певними діями або засобами в тому числі припиненням штучних заходів для підтримання життя

Проблема евтаназії як уже відмічалося, виникла