Декларація встановлює різницю між „розумними (пропорційними) засобами” і „нерозумними” (непропорційними). Цей документ подає дуже корисні критерії для їх розрізнення: „Завжди правильним і законним є використання звичних способів лікування, якими володіє сьогоднішня медицина. Але ні в якому разі неможна змусити когось проводити такий тип лікування, який, хоча і є на сьогодні технічно можливим, але сам в собі несе певну частину невиправданого ризику або є надзвичайно важким...”. „Перед лицем близького і неминучого настання смерті, коли вичерпані всі можливості медицини, дозволено по совісті прийняти рішення про припинення такої допомоги, яка б продовжила життя в цих незворотних і виснажливих умовах лише на дуже короткий час; але не можна зупинити проведення звичного лікування, яке приписується всім хворим у таких випадках.”

Тут варто уточнити, що „звичним лікуванням” є харчування, гідратація, усунення бронхіальної секреції, зовнішнє лікування ран, пролежнів чи шкірних інфекцій.

Відмова від штучного підтримання життя

Відмова від штучного підтримання життя, про яку йде мова в останній частині Декларації, змушує уточнити критерії смерті і її констатації. Практично:

У випадку наявності хоча б найменшого шансу на вихід з комотозного стану треба використовувати всі можливі методи для того, щоб підтримати життя пацієнта, постільки справа врятування людського життя варта будь-яких зусиль. Це особливо важливо тоді, коли хворий не здатен самостійно висловити свою згоду.

Якщо коматозний стан є не зворотнім і безнадійним, то не обов’язково використовувати обтяжливі, болючі і дорогі методи як матеріальні, так і особистісні, бо все це лише продовжило б агонію без будь-якої надії на те, що хворий прийде до теми. Але обов’язковим є надання звичного лікування (особливо гід рація і парентеральне харчування). Слід відмітити, що визначення незворотності і безнадійності на повернення до свідомості завжди є одним з найбільш складних і сумнівних.

Штучне підтримання життя за повної відсутності мозкової діяльності, прямої ЕЕГ, відсутності рефлексів, дихання і серцебиття було б наругою над померлою людиною і ї смертю і важким ударом для родичів покійного.

Що ж стосується використання обезболюючих засобів, то в учінні Папи Пія ХІІ, підтвердженому Декларацією Конгрегації Віровчення, воно визнається законним, навіть, якщо це – у випадку смертельної хвороби – може призвести до вкорочення життя, але за умови відсутності іншого способу зупинити біль. Допустимим є навіть використання анальгетикв, які притуплюють свідомість або позбавляють її, - за умови, що хворий мав перед цим можливість виконати свої зобов’язання щодо сім’ї, свій моральний і релігійний обов’язок; але не можна позбавляти вмираючу людину свідомості без вагомої причини. Застосування анальгетиків можливе лише за згоди вмираючого. Він може також відмовитися від них, якщо хоче надати своєму болю певного значення “причастя до страстей Христових” і “поєднання з його спасенною жертвою” на знак повної передачі себе волі Отця.

Абсолютно недопустимим є використання анальгетиків у величезних кількостях для того, щоб під прикриттям обезболювання здійснити справжнісіньку евтаназію.

До вищеперечисленого додам, що Греко-Католицька Церква у відповіді на питання – чи не може безнадійно хвора людина припинити своє нестерпне життя? Або чи не може лікар “виявити милосердя” і припинити шляхом смертельної ін’єкції її страждання? І чому взагалі повинна бути якась різниця між припиненням життя ембріонів, або “віджилих своє” “непродуктивних” хворих, старих, упосліджених, непритомних та припиненням життя тварин? Адже здорові тварини “більш зактуалізовані” від вищезгаданих категорій людей, вони інстинктивно відчувають свою смерть, захищаються та зазнають далеко більших страждань, коли їх умертвляють, а ніж непритомні хворі, і тим не менше ми цілком законно та в межах моральних норм їх умертвляємо для наших потреб? – звертається до самої людини, до її природи, бо лише там можна знайти на них обґрунтовані відповіді, дійсні для всіх людей, незалежно від віровизнання, обряду, традиції, помісності. Адже і віруючі, і атеїсти мають однакову людську природу.

Отже: людина на відміну від інших біологічних істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставлення до себе та до всього іншого, здатна трасцендувати себе, тобто, вийти за межі своєї суб’єктивності в напрямку до цінностей і до всього, що існує, та дати на це все належну відповідь. Через те вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права (які, окрім усього іншого, забороняють також трактувати її як засіб для чого-небудь). Остаточно цю гідність та права можна обґрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину, як згусток “високоорганізованої матерії”, ніколи не обґрунтують цієї гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських експериментів12. Тому особа посідає:

· недоторкане право на життя – від початку свого існування і до його

природного (біологічного) закінчення.

Так Греко-Католицька Церква і незмінно засуджує евтаназію. Вона засуджує її як злочин проти створеної, бажаної та шанованої Богом особової природи та особової гідності людини, такий поширений у сучасному світі.

“Дух часу” вважає прогресом здатність контролювати смерть та могти “лагідно” закінчити своє чи чуже життя. Однак Церква притримується іншої позиції. Цитую Папу Івана Павла ІІ:

Те, що може видаватися