Тільки на початках застосування евтаназії її виправдовують та обґрунтовують “милосердям”, “гуманністю”, “усуненням страждання”. Пізніше коло людей, до яких може бути застосована чи практично застосовується евтаназія, розширюється за рахунок інших груп, по відношенню до яких вже не йде мова навіть про таке “квазімилосердя”, як у першому випадку. Це тому, що в основі будь-якого виправдання чи обґрунтування евтаназії лежить твердження , що “існує життя, неварте, жити”. Спочатку така “невартість життя” стосується страждаючих невиліковно хворих, перестарілих... Але ж її можна визначити й за іншими критеріями: соціальна “непродуктивність”, ідеологічна небажаність, расова приналежність і т. д. Саме таким був розвиток законодавства щодо евтаназії в нацистській Німеччині14.

У 1995 році Папа Іван Павло ІІ виступив у Ватикані з одним з найсильніших засуджень аборту та евтаназії, сказавши, що їх легалізація еквівалентна легалізації злочинів, які руйнують суспільство. “Політики і закони, опозиційно налаштовані по відношенню до життя і ведуть суспільство до виродження не тільки морального, а й демографічного і економічного” – сказав він15.

Оскільки безумовне засудження евтаназії ґрунтується на недоторканості гідності людської особи та людського життя, то жодна держава, жоден законодавчий авторитет, незалежно від його прихильності до того чи іншого віровизнання або ж повної арелігійності, не має права ним нехтувати, трактувати це засудження як дійсне тільки в межах певного релігійного вчення і необов’язкове для інших, та, посилаючись на секулярність держави, узаконювати аборти, як це є в більшості країн включно з Україною чи евтаназією, як це недавно зробила поки що Болгарія. Позитивне право не є єдиним існуючим правом, і відповідно, держава не може бути джерелом всього права. Я зацитую витяг з вироку німецьких суддів у т. зв. “Евтаназійних процесах” 1947р.:

Існує право, яке стоїть понад законами та повинно служити для них останнім критерієм. Це – природне право, яке встановляє людському законодавству безумовні та останні межі. Є остаточні правові положення, які так глибоко закорінені в природі, що все, що повинно бути дійсним як право і закон, як мораль і звичай, мусить остаточно відповідати цьому природному праву, яке стоїть понад законами. Ці найвищі положення природного права є обов’язковими, тому що вони протривали тисячоліття, незалежно від часових перемін і мінливості людських поглядів, та посідають понад усі часи однакову тривалість і однакову дійсність. Через те вони мусять бути необхідною та постійною складовою того, що людський порядок та людський смисл означає як право і закон. Засадничо існує положення, що закон повинен бути одночасно тотожним праву, але це положення дійсне тільки з цим єдиним і винятковим обмеженням. Якщо ж закон цьому суперечить і порушує вічні норми природного права, то такий закон через свій зміст не можна більше прирівнювати до права. Він не тільки не має зобов’язуючої сили для громадян, а й є недійсним, і його можна не дотримуватися. Його несправедливий зміст настільки вагомий, що він ніколи не може осягнути гідності права, хоча законодавець і “зодягнув” цей зміст у зовнішньо дійсну форму закону. Одним із цих глибоко не невіддільно закорінених в природі положень є положення про святість людського життя та про право людини на це життя, претендувати на яке держава як культурна нація може тільки на підставі судового вироку, або ж для війни.16

Не буде евтаназією відмова від медичної опіки, якщо вона вже не

відповідає станові пацієнта, безрезультатна або ж є неспівмірним тягарем для пацієнта та його сім’ї. Коли смерть є близькою та неминучою, пацієнт у добрій совісті може “відмовитись від лікування, яке лише забезпечуватиме необґрунтоване та обтяжливе продовження життя, якщо тільки не переривають нормальне лікування, належне хворій особі у подібних випадках”. Занехаяння надзвичайних або непропорційних засобів лікування не є рівнозначне із самогубством чи евтаназією; воно радше виражає прийняття людської ситуації перед лицем смерті.

Такою є позиція Церкви.

ІІІ. Евтаназія і закон.

Переважна кількість лікарів і юристів, як і священиків, вважають евтаназію абсолютно недопустимою, більш того, такою, що карається законом, навіть, якщо вона застосовується виключно “через співпереживання”, через наполягання хворого, якому у будь-якому випадку прийдеться скоро померти. І тим не менше є країни, в яких евтаназія отримала навіть юридичні права. Чим і як це було зумовлено?

Доктор – смерть.

Вважається, що однією з причин цього стало розголошення практики американського лікаря – патологоанатома Джека Кеворкяна. В 1958 році лікар Кеворкян опублікував в пресі ряд статей, у яких закликав без болю позбавляти життя злочинців, засуджених до смертної кари, а їх тіла використовувати для наукових досліджень, окремі органи для пересадки.

Пізніше, ставши свідком безглуздо – жорстоких самогубств, він подумав, що зневіреним, безнадійно хворим людям, які вирішили звести рахунки з життям, треба в цьому допомогти. Від словесних і газетних виступів Кеворкян перейшов до справи і запатентував свій винахід, який журналісти назвали “машиною смерті”. За допомогою цього пристосування у вигляді крапельниці можна швидко і безболісно умертвляти людей.