Поняття про темперамент.

Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в її спрямованості, здібностях, а і в динаміці її психічної діяльності.

Щоденні спостереження за людьми показують, що одні люди збуджуються сильно, діють енергійно, пристрасно, інші – слабко, неенергійно. Одні відзначаються врівноваженістю поведінки, діють стримано, не виявляють різко назовні своїх почуттів, інші ж при аналогічних обставинах зразу спалахують, діють поривчасто, нервуються, вибухають цілим рядом почуттів з приводу незначних подій. Одні емоційно вразливі, вони все “приймають близько до серця”, почуття їх виявляються сильними і тривають довгий час, інші ж спокійно ставляться до навколишніх подій, слабо на них відгукуються, емоції їх менш інтенсивні,неглибокі й нетривалі.

Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються до змінених умов життя; інші ж цю зміну життєвих умов переносять досить гостро і з великими труднощами пристосовуються до нових умов. Деякі люди відзначаються стійкістю їх настроїв, в інших вони нестійкі, поривчасті. Різним буває і індивідуальний темп перебігу психічної діяльності: швидкій, повільний, млявий. Ці особливості людей виявляються в їх практичній і розумовій діяльності. Вони знаходять своє виявлення і в їх ході, і в розмові.

Народна спостережливість давно відмітила ці індивідуальні особливості людей, зафіксувавши їх у численних епітетах, прислів’ях, приказках, які характерезують різну вдачу людей.

Індивідуальні особливості, що виявляються в певній її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості і швидкості перебігу її психічної діяльності, називають її темпераментом. Отанній являє собою динамічну характеристику поведінки людини.

Фізіологічна основа темпераменту.

Наявність індивідуальних відмінностей в перебігу психічної діяльності людей привернула до себе увагу вчених ще в стародавні часи. Знаменитий грецкій лікар Гіпократ (460-377 рр. до н. е.) зробив першу спробу з’ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей.

Гіпократ і його послідовники (Гален, римський лікар II ст. н. е.) вбачали фізіологічну основу темпераментів в тій чи іншій пропорції основних рідин (крові, слизу, жовтої і чорної жовчі), з яких ніби складається природа тіла.

Звітси і назва темперамент (від латинського слова temperamentum, що означає належне, розмірне, змішуванне). Сангвінічний темперамент вони зв’язували з переважанням крові, холеричний – жовтої жовчі, флегматичний – слизу (флегма), меланхолічний -чорної жовчі. Гуморальна (від латинського humor – рідина) теорія темпераментів Гіпократа – Галена трималася довгий час в історії людської думки, хоч вона й не давала правельного пояснення фізіологічних основ цих властивостей людини. Окремі мислителі вносили в це пояснення певні зміни. Так, Арістотель вважав, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини ( її різною густиною і теплотою).

В нові часи виник цілий ряд спроб дати інше з’ясування матеріальних основ темпераментів. Ці основи пробували знайти в морфологічних ознаках людської голови, в товщині шкіри, нервових волокон, будови кровоносних судин, в обміні речовин, в залозах внутрішньої секреції, в особливостях будови організму, його конституції та ін. Наукове розв’язання цього питання, давно постановленного людською думкою, вперше дав Павлов в своєму вченні про типи нервової системи тварини і людини.

Істотною рисою вчення Павлова про фізіологічні основи темпераментів є те, що ці основи він вбачає в особливостях функціонування кори великих півкуль, її умовнорефлекторної діяльності. Спираючись на здобуті методом умовних рефлексів експерементальні дані, Павлов довів, що нервові процеси в корі великіх півкуль, яка “держить в своєму віданні всі явища, що відбуваються в тілі”, і є органом найскладніших відношень організму до зовнішнього світу, характеризуються певними властивостями, які в своєму поєднанні і утворюють типи нервової системи або типи вищої нервової діяльності. Такими властивостями є сила (або слабкість) процесів збудження і гальмування, їх зрівноваженість ( або переважання одного з них над іншим) і їх рухливість (чи інертність). Ці властивості поєднуються у різних індивідів різноманітними способами.

На основі експерементальних даних Павлов встановив наявність таких чотирьох основних типів нервової системи:

Сильний, неврівноважений (“невтримний”) тип нервової системи, якому властиві сильні процеси, але без належної пропорції, без врівноваження; обидва процеси сильні, але гальмування відстає, переважає збудження.

Сильний, врівноважений (“процес збудження добре балансується з процесом гальмування”), рухливий.

Сильний, врівноважений, малорухливий (“інертний”).

Слабкий, що характеризується слабкістю як процесів збудження, так і гальмування.

Ці типи вищої нервової діяльності, на думку Павлова, відповідають чотирьом темпераментам, наявність яких встановлена ще в стародавні часи, а саме: сильний, невротичний – холеричному; сильний, врівноважений, рухливий – сангвінічному; сильний, врівноважений, інертний - флегматичному; слабкий – меланхолічному.

За Павловим темперамент є найзагальніша характеристика кожної окремої людини, найосновніша характеристика її нервової системи, а ця остання накладає той чи інший відбиток на всю діяльність кожного індивідуума.

Не треба думати, що вказані чотири типи темпераментів охоплюють всю різноманітність індивідуальних особливостей. Між цими основними типами і численні варіації і проміжні форми. Природа, дійсність представляє безліч переходів, безліч градацій (Павлов).

Названі типи вище нервової діяльності властиві не тільки тваринам, а й людям. Крім типів нервової системи, що характерезується різною силою, врівноваженістю і рухливістю коркових процесів, особливості вищої нервової діяльності у людей характеризуються, за даними Павлова, і тим чи іншим співідношенням двох сигнальних систем.

Втой час як загальні типи нервової системи проявляються переважно в динаміці перебігу психічної діяльності, спецефічно людські типи (художній, розумовий і середній) знаходять свій вияв у способі відображення дійсності.

Павлов пише, що життя виразно вказує на дві категорії людей: художників і мислителів. Між ними різка різниця. Одні – художники в усіх іх родах: письменники, музиканти, живописці і т. д. – захоплюють дійсність цілком,