Емоційність і чуттєвість переважає холодну розсудливість. Згадана риса української ментальності яскраво проявляє себе в політичній сфері. Для політиків у сучасній Україні завжди бракувало раціональності та послідовності думки. Егоцентризм української свідомості в сучасній політиці входить в суперечність з визнанням авторитетів. На відміну від російського суспільства, де авторитет особи-лідера знаходиться ледь не на підсвідомому рівні, в Україні цей процес утруднений. Українці визнають авторитет лідера скоріше під впливом миттєвого захоплення. Авторитет ідеалу лідера набагато сильніший за авторитет особи. Настій мас переважає над виваженим аналізом заслуг людини.

Парадоксальним видається і той факт, що демократизм і гуманність національної вдачі поєднуються із принциповою нездатністю сприйняття українцями нових форм мислення. В світлі сьогодення українського суспільства консервативність політико-економічної думки стала проблемою дя України. Старі стереотипи мислення залишилися живучими в суспільстві завдяки радянській епосі “застійних часів”. Саме з того часу прослідковуємо неготовність переходу масової свідомості до нових ідей, “збереженням убогості мислі, недоробленості і надії на “якось та буде” [6, с. 66].

Найболючішою та найсерйознішою проблемою України в сенсі національної самосвідомості є комплекс національної меншовартості. Він сформувався як ситуативне поєднання інтровертизму українців та цілеспрямованої політики метрополії по денаціоналізації колоній. Комплекс меншовартості пов’язується з тією частиною населення України, яка поставлена в умови єдиної хранительки національної самосвідомості, - селянством [1, с. 109]. В XIX-XX столітті джерелом української духовності стало село, котре “дбайливо” передало комплекс меншовартості на вищий рівень втілення національної ідеї – в кола інтелектуалів. Національна самосвідомість концентрується у сфері “прихованого життя” – у фольклорі. Лише народна творчість стала здобутком села. Письмова культура в додержавний період виражає інтереси панівних класів московської чи польської орієнтації. Метод популізму став одним із арсеналу методів метрополії, яким утверджувався комплекс української неповноцінності. Згаданий метод можна прослідкувати як у актах Переяславської Ради, так і в указах Катерини II. Найскорботніше, що він діє і донині.

Зміни в національній самосвідомості були зумовлені роками колоніальної залежності. Джерело меншовартості дослідники шукають як в утвореному негативному іміджі українців, так і в комплексах “колективного мазохізму” та “колективної патології” [6, с. 67; 7, с. 96]. Перешкодою для становлення самосвідомості нації стають її носії, які характеризують себе в негативних тонах. Коли особа займається психологічним самобичуванням, то не залишається місця для позитивної діяльності і віри у власні сили.

Парадоксальною особливістю української самосвідомості є конфлікт нав’язаної російськими та польськими загарбниками самооцінки колонізованих суспільств з власним образом. При чому, ця боротьба загрожує в кращому випадку повстанням, а в гіршому – перемогою насаджуваної системи цінностей. Створена самооцінка є, як відомо, фундаментом самосвідомості із подібним знаком. За твердженням психолога К. Юнга, негативні якості, що сформовані внаслідок свідомої обробки панівною владою колонізованого населення, називаються “колективною тінню”. Вона з часом переходить у авто образ (власний образ) тієї нації, яка знаходилася під тиском. До прикладу, росіяни постаралися вкласти в Україну уявлення простодушної, шароварної Малоросії, населеної хитрими, неосвіченими, шахраюватими хохлами. Поляки доклали рук до формування образу бидла, гайдамацької морди, жорстокого варвара – ґвалтівника та вбивці.

Не стане винятком результат теперішніх соціологічних опитувань, які засвідчують рівень національної самосвідомості шляхом визначення ідентифікації людини. Значна частина респондентів визначала себе як “житель України”, “населення України”, свідомо уникаючи самоідентифікації за національною ознакою [6, с. 68]. Найгірше в даній ситуації, що цю позицію займає влада України, котра посприяла вилучити з діючих українських паспортів графу з вказаною національністю. Ідентифікація за територією, а не за національністю свідчить про недозрілість національної самосвідомості, а також про продуктивну роботу колоніальних органів влади.

Парадоксальною формою існування володіє негативний автообраз українця, про що писали дослідники О. Грабович та І .Грабовська. З одного боку, він існує у “націоналістичній” формі, наголошуючи, що українці є спадкоємці давньої культури, державності Київської Русі та етнічних традицій індоєвропейців. З іншої сторони, існує повсякденний і затертий образ, заснований на комплексі неповноцінності про українців як “безкультурних аборигенів” і т. д. Як наслідок, негативні суспільні явища продовжують існувати у формі безініціативності, нездатності до індивідуальної відповідальності, ірраціонального страху, пасивності і байдужості до всього, звички покладатись на інших (особливо на державу).

Серед негативних елементів, що вчиняють вплив на свідомість нації, є позиція влади в теперішній Україні. Лобістські групи при владі роблять усе можливе, щоби зденаціоналізувати культуру (театри, кінематограф), вбити українську книжку, знищити інтелект нації у вузах. Тому, зараз спостерігаємо зосередженість на тілесному бутті. Політика держави побудована на значенні людини як біологічної істоти та задоволенні необхідних фізичних потреб.

Комплекс меншовартості на практиці виражається в постійному порівнянні успіхів, досягнень і невдач з відповідними у північно-східного сусіда. У національній свідомості пріоритет раціонального над ірраціональним виражається у переконанні частини українського суспільства в неможливості побудови незалежної Української держави. Відповідно, активізуються реваншистські настрої про радянського зразка.

Під впливом чужої моралі відчувається зміна духовних цінностей, занепад генетичної пам’яті кожного наступного покоління. При цьому, вчені закликають звертатися до національних ментальних орієнтацій на духовність, що