ВСТУП

Які цінності, такі і особа, і суспільство. Не випадково проблема цінностей завжди виступає на першому місці в перехідні періоди суспільного розвитку. Саме такий час переживає сьогодні наше суспільство, з його нестабільністю, різкими соціальними зрушеннями, дезорієнтацією і дезідентіфікацією особи. Все це знаходить своє відображення в процесі переоцінки цінностей. При цьому слід мати на увазі, що за запереченням старих цінностей ховається заперечення старих форм життя суспільства і особистості.

Цінності пов'язані з реальною діяльністю людини. Тільки тоді, коли ми розглядаємо суспільне буття людей в аспекті суб’єкт-об’єктного відношення, ми можемо зафіксувати явище цінностей. Світ цінностей є особливий світ, що характеризується тим, що цінності виражають соціально-особову форму буття явищ дійсності. Цінність – властивість соціуму і його складових компонентів. Вона невіддільна і від самої людини.

1. ПРИРОДА ЦІННОСТЕЙ

Філософське вчення про цінності і їх природу називається аксіологією (від грец. axios – цінність і logos – навчання). Але перш ніж скластися в своєму сучасному вигляді, це навчання пройшло історичний шлях розвитку, рівний становленню самої філософії, в разках якої воно і формувалося. Як у античній, так і в середньовічній філософії цінності ототожнювалися безпосередньо з буттям, а ціннісні характеристики входили в його поняття. Отже, цінності не відділялися від буття, а розглядалися як такі, що знаходяться в ньому самому. Ще з часів Сократа і Платона основними питаннями були: Що є благо? Що є справедливість? Вони ж були і головними критеріями істинного буття. І напевно не випадково Платон поклав в основу свого вчення про ідеальну державу принцип справедливості.

Вже у філософії Стародавньої Греції можна помітити різні підходи до питання про абсолютний і відносний характер цінностей. Якщо, за Платоном, вищі цінності носять абсолютний характер, то з погляду софістів, всі цінності індивідуальні і відносні. Це витікало з їх основної тези: “людина є мірою всіх речей”. Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься у філософії Арістотеля, який визнає самодостатні цінності, або “самоцінності”, до яких, зокрема, відносяться людина, щастя, справедливість і т.д. Але разом з тим він затверджує і відносний характер більшості цінностей, бо різні речі здаються цінними дітям, добрим і мудрим людям. Мудрість полягає якраз в «усвідомленні розумом речей за природою найцінніших».

Різні історичні епохи і різні філософські системи накладають свій відбиток на розуміння цінностей. Якщо в середньовіччі вони зв'язуються з божественною суттю, набуваючи релігійного характеру, то епоха Відродження ставить основною задачею цінності гуманізму. Основний підхід до сприйняття, розумінню предметів і явищ як цінностей визначило розвиток науки і нових суспільних відносин в новий час. Кант вперше вживає поняття цінності в спеціальному, вузькому значенні. Передумовою аксіології у нього є розмежування сущого і належного, реальності і ідеалу. Цінності – це вимоги, звернені до волі; цілі, що стоять перед людиною; значущість тих або інших факторів для особистості. Гегель особливу увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні і духовні. Перші виступають як товари і характеризуються з боку їх «кількісної визначеності». По суті, тут мається на увазі абстрактна, мінова вартість товару. «Оскільки речі мають цінність, - пише він, - ми розглядаємо їх як товари. Їх значущість полягає в цінності, і лише в цінності, не в їх специфічних якостях». Ці цінності завжди відносні, тобто залежать від попиту, «від продажу, від смаку публіки». У другому значенні цінності зв'язуються з свободою духу, і все, «що має цінність і значущість, - духовно за своєю природою».

Після виділення аксіології в самостійну область філософських досліджень, сформувалося декілька типів теорій цінностей. Відзначимо лише деякі з них.

Натуралістичний психологізм (представлений працями Дж. Дьюї, 1859-1952) розглядає цінності як об'єктивні чинники реальності, які емпірично спостережувані, а їх джерело пов'язує з біологічними і психологічними потребами людини. З цієї точки зору будь-який предмет, що задовольняє яку-небудь потребу людей, є цінністю.

Аксіологічний трансценденталізм (У. Віндельбанд, 1848-1915; Р. Ріккерт, 1863-1936). Цінністю тут виступає не об'єктивна реальність, а ідеальне буття. Цінності розглядаються як незалежні від людських бажань. Це добро, істина, краса, які мають самодостатнє значення, є цілями самі по собі і не можуть служити засобом для якихось інших цілей. Отже, цінність - це не реальність, а ідеал, носієм якого є «свідомість взагалі», тобто трансцендентальний (потойбічний, позамежний) суб'єкт. Крім того, цінності розглядаються в цій концепції як норми, які не залежать від людини і утворюють загальну основу конкретних цінностей і культури.

Згідно Ріккерту, цінності (те, що має значення, потрібне, важливе для людей) присутні насправді як блага (в об'єкті) і як оцінка (в суб’єкті). Зв'язок цінностей з дійсністю, здійснюється за допомогою значення, яке належить обом сферам. Таким чином цінності надають значення акту оцінки, що створює блага. Сукупність всіх благ утворює сферу культури, яка, таким чином, є частиною дійсності, сполучена з цінностями.

Метод віднесення, що «історично індивідуалізується, до цінностей» Ріккерт відрізняє від оцінки: оцінювати – означає виявляти похвалу або осуд, відносити до цінностей - ні те, ні інше. Якщо віднесення до цінностей, на його думку, залишається у області встановлення фактів, то оцінка виходить з неї. Саме метод віднесення до цінностей і виражає суть наук про культуру, дозволяє відрізняти тут важливе від незначного.

Персоналістичний онтологізм. Найвидніший представник цього напряму – М. Шелер (1874-1928) затверджував об'єктивний характер цінностей. На його думку, вони утворюють онтологічну основу особи. Але цінності, що знаходяться в предметах, не слід ототожнювати