Таким чином, якщо ми говоримо про смерть взагалі, ми повинні уникати як соціального табу, так і мовної дилеми. В кінці кінців ми порівнюємо смерть або вмирання з речами, з якими ми знайомі з нашого повсякденного досвіду і які є для нас досить прийнятними.

Одна з аналогій такого типу – порівнювання смерті з переїданням. Вмирання. кажемо ми собі, подібне до засинання. Висловлювання такого типу зустрічаємо і у нашій повсякденні мові і мовленні, і у літературі багатьох віків і культур.

Напевно, такі уявлення мали і древні греки. Наприклад, в „Іліаді” Гомер називає сон „братом смерті”, а Платон у своїй „Апології Сократа” вкладає в уста свого вчителя Сократа, засудженого афінським судом до смерті, такі слова: „Якщо нічого не відчувати, то це подібне на сон, коли спиш так, що навіть нічого не бачиш у сні; тоді смерть – чудовий здобуток ... що стосується мене, назву її здобутком, тому, що, таким чином, весь час здаватиметься не довшим за одну ніч”

Ця ж аналогія використовується і у нашій сучасній мові. Я маю на увазі вираз „приспати”. Якщо ви приносите до ветеринара собаку з проханням приспати її, ви зазвичай маєте на увазі дещо зовсім інше, ніж коли ви просите анестезіолога приспати вашу дружину чи вашого чоловіка.

Інші люди надають перевагу іншій, але подібній аналогії. Вмирання, кажуть вони, подібне на забуття. Коли людина вмирає, вона забуває всі свої страждання, зникають всі важкі й неприємні спогади.

Якими б не були давніми і широко розповсюдженими ці аналогії, як зі „сном”, так і з „забуттям”, їх все-таки не можна визнати абсолютними. Кожна з них по-своєму говорить про одне і те ж. Обидві вони стверджують, що смерть фактично – це просто зникнення нашої свідомості, зникнення назавжди. Якщо це так, тоді смерть не має ні однієї привабливої риси ні засинання, ні забуття. Сон приємний і бажаний для нас, бо за ним йде пробудження. Якщо би не було пробудження, то всіх переваг сну, просто б не існувало. Словом, жодна з цих аналогій не є настільки адекватною, щоб реально втішити нас чи дати надію перед лицем смерті.

Проте, існує й точка зору, яка відкидає твердження, що смерть – це зникнення свідомості. Згідно цієї другої, можливо, більш давньої концепції, певна частина людської істоти продовжує жити навіть після того як фізичне тіло стає функціонувати і повністю руйнується.

Ця, постійно існуюча частина, отримала багато назв – психіка, душа, розум, я, сутність, свідомість. Але як би вона не називалася, уявлення про те, що людина переходить у якийсь світ після своєї фізичної смерті, є одним з найбільш давніх людських вірувань.

Отже, ми маємо справу з суперечливими відповідями на наше питання про природу смерті. Вони обидві мають давнє походження, і тим не менше обидві мають давнє походження, і тим не менше обидві поширені і до сьогодні. Одні кажуть, що смерть – це зникнення свідомості, інші стверджують, з такою ж впевненістю, що смерть – перехід душі або розуму в інший вимір реальності.

Зазначу, що до недавнього часу психологи практично ігнорували тему смерті. Дійсно, це нелегка тема для вивчення і , можливо, вони вважали недоречним втручання у боротьбу людини зі смертю лише заради виявлення її установок і реакцій. Але в останні три десятиліття психологи активно займаються вивченням найрізноманітніших аспектів смерті. Про один з них я б хотіла розповісти у цьому рефераті. Мова піде про думки і страхи, які витають над смертю, про процес зустрічі власної смерті, про пошук гуманної смерті, який робить кожна людина і суспільство в цілому, про евтаназію, про соціально-психологічні аспекти цієї проблеми.

Загальноприйнятою є думка, що ідеально було б прожити років до 85 абсолютно здоровим, владнати всі свої справи і раптово і безболісно померти від серцевого нападу. Проведені дослідження підтверджують, що переважна більшість людей, особливо молодих, дійсно хотіли б померти раптово. У разі хвороби з передбачуваним протіканням і кінцем, вмираюча людина перебудовує своє життя, пристосовуючись до того скільки у неї „залишилось часу”. Багато хто завершує свої справи, щоб покінчити з усіма зобов’язуваннями у житті. Дехто пробує вплинути на хід життя, яке ще залишилося, приймаючи лікування або відмовляючись від нього, проявляючи „волю до життя або змиряючись з невідворотнім”. Багато хто потребує збереження почуття гідності і права керувати собою на останньому етапі життєвого шляху, як і раніше. Всі люди шукають гуманного шляху до смерті.

І Історичний аспект евтаназії.

Одні з перших систематичних досліджень смерті і процесу вмирання проводила Елізабет Кюблер-Росс. Основну увагу вона приділяла тій відносно нетривалій ситуації, коли смерть може настати у будь-який момент – наприклад, у разі смертельної онкологічної хвороби чи іншого смертельного захворювання. Кюблер-Росс виділила в процесі пристосування до думки про смерть 5 стадій: заперечення, гнів, торг, депресію і, на кінець, прийняття.

На стадії заперечення людина відмовляється визнати можливість своєї смерті і шукає інших, більш обнадійливих думок і діагнозів.

Як тільки „людина усвідомлює, що вона дійсно вмирає, її охоплює гнів, образи і заздрість до оточуючих – настає стадія гніву. Вмираюча людина відчуває стан фрустрації, викликаний руйнуванням всіх її планів і надій.

На стадії торгу людина шукає способи продовжити життя, дає обіцянки в пробує домовитись з Богом, лікарями, медсестрами чи іншими людьми, щоб віддалити розв’язку або полегшити собі біль