Проте автори, які пишуть про евтаназію, часто зводять її до суїцидів. Це абсолютно не правильно. Коли Гіппократ говорив, що не дасть пацієнтові засобу, який може пошкодити його здоров’ю, він не мав на увазі причини, які сьогодні призводять до евтаназії. Тому необхідно відрізняти причини, які спонукають до суїцидів від евтаназії.

Так, бувають випадки, коли згода на “легку смерть” дається людиною несвідомо, або інколи навіть і свідомо: часто люди похилого віку відчувають себе тягарем як для власної сім’ї, так і для суспільства в цілому і можуть під таким психологічним тиском погодитися на смерть лише для того, щоб “позбавити від себе своїх родичів”. Крім того, до рішення про евтаназію щодо себе люди приходять і у стані агонії.

Очевидно, що страждання вмираючого виходять далеко за межі фізичного болю. Інші фактори, такі, як втрата мобільності, активності, у поєднанні зі зростанням відчуття безнадійності і залежності від оточуючих можуть викликати важкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата почуття власної гідності. Не дивлячись на те, що це дуже суб’єктивний компонент, хвора людина вважає його дуже важливим, значимим для себе. наведу кілька цифр на підтвердження висунутої тези із досліджень, проведених в Нідерландах (країні, де вперше узаконено евтаназію).

У 1990 році пацієнти просили про евтаназію через такі причини:

втрата почуття власної гідності – 57% випадків;

біль – 46%;

недостойне вмирання – 46%;

залежність від оточуючих – 33%;

втома від життя – 23%.

Лише у 10 зі 187 випадків біль був вказаний єдиною причиною.

Ці результати перегукуються з даними інших досліджень, також

проведених у Нідерландах, згідно з якими біль був найважливішою причиною лише у 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, менше прагнуть до евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів видно, що головними причинами просьб про евтаназію є втрата почуття власної гідності і негідний людини процес вмирання, який пацієнт вважає абсолютно неприйнятним.

Висновок.

Очевидно, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її неминучість, важко не погодитися з філософом Сенекою, який сказав: “Смерть чекає на все, вона закон, а не кара”. Якими б не були жорстокими ці слова, вони глибоко правдиві.

При усіх труднощах і недоліках сучасної медичної допомоги, люди хочуть бачити у лікареві перш за все милосердного благодійника, цілителя тілесних недуг і утішителя у стражданнях. І якщо завдяки спільним зусиллям лікаря і пацієнта смерть відсувається або змінюється виздоровленням, поверненням до життя, тоді вдячність людини, яку вона виражає лікарю словами і поглядом, може зрівнятися лише з молитвою до святині.

І, тим не менше, успішне лікування і одужання не виключають у особливо важких і безнадійних випадках звернення до лікаря з просьбою, яка виражається дуже сумними словами ”евтаназія”, що грецькою означає “легка смерть”. Евтаназія – це право людини на смерть, на вбивство в ім’я співчуття. Існує, як ми виявили, і таке право. І у цьому одна з особливостей діалектики життя.

За останні роки у світі посилилась увага до проблеми евтаназії. Природно, що увага не випадкова. Вона викликана, перш за все, високою захворюваністю на важкі хронічні хвороби, невиліковністю багатьох з них і пригніченим морально-психологічним і фізичним станом цієї категорії хворих. Їм невимовно важко жити у постійних стражданнях і вони просять стерті.

Ідея евтаназії знайшла, природно, не тільки прихильників, а й противників. Багато противників евтаназії у нас і за кордоном вважають, що питання про евтаназію дуже складне і однозначної відповіді на нього немає. З цим важко не погодитися, прочитавши попередні матеріали цієї роботи. Але важко погодитися й з тим, що відповідь має бути тільки заперечною. То де ж логіка?

На Заході пропонують багато варіантів моральної оцінки евтаназії.

Більшість вчених підтримують методи пасивної евтаназії і відкидають будь-яку можливість застосування активної евтаназії. Наприклад, найвідомішим їх виразником є американський філософ Дж. Рейгельс, який виступив з різкою критикою постановки Американської медичної асоціації від 4 грудня 1973 року, де сказано: ”... спеціальна зупинка життя однієї людської істоти іншою – милосердне вбивство – суперечить і самому призначенню медичної професії, і політиці Американської медичної асоціації”.

Дж. Рейгельс вважає, що , якщо хворий при свідомості і розуміє. що його дні вкорочені, не може більше терпіти страшенний біль і просить лікаря пришвидшити його кінець, і лікар виконає його просьбу, просто припинивши лікування (пасивна евтаназія), страждання хворого можуть посилитися, хоч вони могли бути менш інтенсивними і тривалими, ніж при продовженні лікування. У цій ситуації смертельна ін’єкція (активна евтаназія), на думку Дж. Рейгельса, є більш гуманною, бо відразу припинить страждання хворого.

Більшість вчених з ним не погоджуються, і перш за все тому, що це суперечить принципам гуманізму і призначенню медицини. Цінність людського життя спонукає боротися за нього навіть всупереч об’єктивним медичним законам і у найбезнадійніших ситуаціях. Багато учених побоюються, що формальний дозвіл на евтаназію може стати певним психічним гальмом для пошуку нових більш ефективних засобів діагностики і лікування важко хворих, а також сприяти недобросовісності у наданні медичної допомоги хворим.

Не дивлячись на різні точки зору на цю проблему у багатьох країнах світу, у нас переважає одна точка зору6 ніякої евтаназії, медицина існує тільки для допомоги хворим і попередження хвороб, а не для вбивства людей. Але таким однозначним підходом до проблеми