Більш складний і негативний вплив на поведінку дітей, починаючи з молодого підліткового віку, справляє феномен "афекту неадекватності". Під афектом неадекватності мається на увазі негативний емоційний стан, що виникає в дітей у зв'язку з неуспіхом у діяльності та характеризується або ігноруванням самого факту неуспіху, або небажанням визнати себе його винуватцем.

Діагностичні ознаки афекту неадекватності виявити шляхом спостереження досить складно, оскільки тут необхідні реальні зіставлення досягнень підлітка з його власною оцінкою результатів своєї діяльності, а також врахування зовнішніх обставин і впливу сторонніх факторів. Тому значно простіше і ефективніше визнати наявність цього феномену в ході експерименту. З цією метою доцільно використовувати методику " Вибір задач різного типу складності ".

Класичним прикладом афекту неадекватності є відмова підлітка проводити розв'язування задач, коли він стикається з неуспіхом. Поведінка учнів при цьому буває різна: одні припиняють свою діяльність, посилаючись на те, що треба йти додому, бо задали багато уроків і т.д.; інші зневажливо заявляють, що їм набридло складати " ці дурні кубики, нехай у них діти граються "; треті – досить яскраво проявляють негативні емоції.

Слід підкреслити. що у всіх випадках виявлення афекту неадекватності за даною методикою важливою ознакою є відсутність у підлітка інтересу до самого процесу розв'язання, тобто до змісту задачі. Учні, яким не властиве таке особистісне утворення, як правило, просять дозволу ще поскладати кубики, без зарахування балів, просто "із цікавості", щоб дізнатися, які там ще є узори та як їх складати. Підлітки з афектом неадекватності ніколи не висловлюють такого бажання, а якщо психолог пропонує їм це, звичайно відповідають: "Ні, навіщо мені це? ", або "Ні, мені ніколи ", або "Ні, іншим разом " та ін.

Проявом афекту неадекватності у сфері спілкування є феномен "неадекватного спокою" в спілкуванні. Учень, становище якого в системі міжособистісних взаємин у колективі класу є несприйнятливим (у соціометричній пробі це виявляється у відсутності позитивних виборів за наявності більш ніж половини негативних), зовсім щиро впевнений у тому, що його в класі поважають та люблять. Відповідаючи на запитання експериментатора про очікувані вибори, він упевнено називає прізвища найпопулярніших хлопців в класі як своїх респондентів. У ході експериментальної бесіди такий підліток охоче розповідає про свою дружбу з однокласниками, ніби забуваючи при цьому про постійні бійки та конфлікти з ними. Якщо його просять пояснити цю суперечність, учень, ніскільки не ніяковіючи, негайно тлумачить неприємні епізоди як випадковість або як прояв поганого характеру того, з ким він конфліктував.

Названі вище особистісні новоутворення, хоч на перший погляд і здаються незначними, є серйозними факторами подальшої соціальної дезадаптації. Справді, оскільки до 12-14-річного віку підліток, як правило, не наважується відкрито виявляти опір педагогічним діям, негативні особистісні новоутворення частіше залишаються непоміченими вчителями та батьками або сприймаються ними як незначні. Проте, ці новоутворення, еволюціонуючи і генералізуючися, переходять у більш серйозні, стаючи детермінантами й одночасно діагностичними ознаками важковиховуваності. Так, у підлітковому віці найсерйознішою причиною соціальної дезадаптації дитини стає розбіжність ставлень.

Розбіжність ставлень - це особистісне новоутворення, суть якого полягає в розбіжності уявлень про свої відносини в домінуючих сферах ( ставлення до себе, до інших, до діяльності ) з реальним змістом та проявами цих відносин.[5, ст. 103]. Діагностичною ознакою на новоутворення є неадекватна реакція підлітка на невдачу в значущих для нього сферах життєдіяльності. Так, у ході виконання завдань на кмітливість за методикою " Вибір завдань різного ступеня складності " ці підлітки виявляють типовий афект неадекватності. У сфері спілкування вони, звичайно зазнаючи зневаги з боку однолітків, демонструють неадекватний спокій або просто знецінюють для себе спілкування з однокласниками, заявляючи, що справжні друзі у них у дворі, а з цими вони, мовляв, самі дружити не хочуть. За методиками, які діагностують самооцінку, вони показують результати, які свідчать про неадекватно завищену чи конфліктну самооцінку.

Складність роботи з підлітком, важковиховуваність якого детермінована порушенням особистісних ставлень, полягає в тому, що він не бачить своїх негативних якостей і тому не сприймає вимог педагога змінити свою поведінку. Справді, якщо підліток не усвідомлює своїх недоліків, у нього не виникає прагнення виконувати вимоги вчителя, що спрямовані на подолання цих недоліків. Вимоги вчителя залишаються зовнішніми щодо підлітка, внутрішньо він не сприймає їх. Це призводить або до формального виконання вказівок дорослого, або до активного опору з боку підлітка. На цю небезпеку звертав увагу ще С. Рубінштейн, зазнаючи , що "вимоги поставлені іззовні, без внутрішньої опори в тому, до кого вони звернені, можуть викликати відсіч, біль чи менш рішучий протест". Доти, доки вихователю не вдасться "зняти бар'єр" порушених особистісних ставлень, виховні заходи спрямовані на подолання негативних якостей особистості підлітка будуть безрезультатними. Більше того, поведінка підлітка не тільки не поліпшуватиметься, а скоріше навпаки, ще більше відхилятиметься від соціально схвалених норм. Це пояснюється тим, що в міру соціальної зрілості особистість стає відносно незалежною від зовнішніх впливів. Суб'єктивні, особистісні ставлення перетворюються на опосередковуючу ланку між об'єктивними впливами середовища та розумінням їх людиною. Зовнішні впливи зазнають значної переробки.[13, ст.85].

Отже, якщо відносини особистості й суспільства із "самого початку вже дефективні, якщо вони у відправній точці вже зіпсовані, то завжди існує величезна небезпека, що еволюціонувати і розвиватися буде саме ця ненормальність, і це буде тим скоріше, чим особистість сильніша, тобто чим активнішою стороною вона є в загальній картині